Дещо осторонь від соціально-побутових казок знаходяться також небилиці (інколи їх називають нісенітниці). Через їх специфічні риси дехто із дослідників не зараховує їх до казок, виділяючи в окремий жанр усної словесності. Той факт, що часто небилиці є частиною казкової оповіді (інколи їх називають приказками, тобто передмовами до казки), дає підставу зачисляти їх до казкового епосу.

Небилиці — це твори народної словесності, у яких витворений своєрідний незвичайний, абсурдний світ зі свідомо викривленою «перевернутою» реальністю. Ґенетично вони давніші, ніж соціально-побутові казки, оскільки в ряді чарівних казок спостерігаються елементи нісенітниць: «Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки», «А я там був, мед-палинку пив, нич ся не журив… Далі сів на лушпинку яйця, поплив морем до вітця… Тут лушпинка ся розпала, та й наша казка ся розтала». Свідченням їх давності є і те, що в українській традиції, крім прозових, існують віршовані і навіть пісенні небилиці.

Небилиці побудовані за принципом зумисної деформації реальності, що досягається за допомогою перестановок, заміщення ролей, абсурдів: «Як був собі та не мав собі, затесав собі нетесаного тесана. Як поїхав я сивим плугом орати та посіяв семисажної кваші, а вродили верби. Як поліз я трусити з них груші, а посипались раки. Я ж думав, що то табак, та як узяв тютюн в´язать голова в голову, то продав по три копійки руно вовни, та пошив з напірника комір, та такі вийшли штани-шаравари, що насилу натяг».

Абсурдність нісенітниць виникає на основі алогізмів, якими переповнена оповідь про події та вчинки героя, а також за допомогою словесної тканини твору: «— Сестривечір, добрички! Чи не телятили ви нашого бачатка?… — А яке ж ваше бачатко? — Під біленьким черевеньке, на рябику хвостик, а на мотузці шийка. — Ге! Воно під нашим ночвем стінувало; а брехи як засобачили, воно ж як підняло лози та й побігло в хвіст».

Призначення таких приказок-небилиць ще переконливо не з´ясоване. Існує погляд, що вони не просто втілення народної дотепності та гумору. «Є припущення, що такі твори могли бути пов´язані зі своєрідною мовою, за допомогою якої наші предки намагалися одурити духів — володарів лісу, стихій тощо (згадаємо, що така мова існувала ще відносно недавно у гуртках кобзарів і називалась лебійською»). Недарма в одній із казок старий дід обіцяє дати вогню трьом братам, які заблудились у лісі, лише за умови, що вони розкажуть казку без правди. Тільки наймолодшому вдається розповісти абсурдну небилицю, за що він отримує вогонь і називається наймудрішим. Іншим же хлопцям дід наказує слухатись свого молодшого брата, і з того часу вони виконують цей наказ («Казка без правди»). Тут небилиця виступає своєрідним паролем, сприймається цілком серйозно, як вияв особливої мудрості.