Після Любечевського з’їзду князів прийшли Святополк Київський і Давид Ігорович Володимиро-Волинський у Київ, і раді були люди, але диявол був засмучений. І вліз сатана в душу до деяких чоловіків, і стали вони доносити Давидові, що нібито Володимир Мономах і Василько Ростиславович, князь Требовльський, уклали таємний союз: хочуть відняти для Володимира у Святополка Київ, а для Волошки - у Давида Володимир на Волині. Давид поспішив сповістити про це великому князеві київському. «Володимир з’єднався з Волошкою. Хто вбив брата твого Ярополка, а тепер злоумишляет проти мене й тебе з Володимиром?», говорив Давид Святополку. Київський князь не знав - чи те вірити, чи то ні, коливався, але все-таки переконав його Давид. І вирішили Святополк і Давид, коли поїде Василько додому через Київську землю, заманити його на іменини до Святополка й схопити.

Василько спочатку відмовлявся від запрошення, говорив, що боїться будинку війни. Земля його перебувала на прикордоння з Угорщиною й Польщею, і Василько часто воював з ними - захоплював людей і селив по своєму князівству. Однак відмови Волошки тільки загострили підозри його родичей - князів Святополка й Давида. Говорив Давид Святополку: «Бачиш - не пам’ятає про тебе, ходячи під твоєю рукою. Коли ж піде у свою волость, сам побачиш, що займе всі твої міста - Турів, Пінськ і інші міста твої. Тоді помянишь мене». Став великий князь Святополк наполегливіше кликати Волошки в гості, і погодилася Волошка.

Поїхав він до Святополка, а один його отрок намагався остерегти його: «Не їзди, княже, хочуть тебе схопити». Василько не послухав його, думаючи: «Як їм мене схопити, коли тільки що хрест цілували?» Сіли Волошки, Давид і Святополк на княжем дворі бенкетувати. Став Святополк просити волошки залишитися ще, а Давид сидів, як німий, і не було в нього ні голосу, ні слуху, тому що був обійнятий жахом і обман мав у серце. Потім вийшов великий князь київський Святополк, а за ним і Давид, а Волошки замкнули. Трапилося це 5 листопада 1097 р. Незабаром окували Волошки подвійними оковами, і поставили стражу до нього.

На інший ранок ськликав Святополк своїх бояр і киян і повідав їм, у чому Давид підозрює Волошки. У відповідь бояри й люди ськазали: «Тобі, князь, варто берегти голову свою; якщо правду ськазав Давид, нехай понесе Василько покарання; якщо ж неправду ськазав Давид, те нехай сам прийме помста від Бога й відповідає перед Богом». Духівництво ж стало просити за Волошки, і відповідав їм Святополк: «Це все Давид».

Давид тим часом вирішив засліпити Волошки. У ту ж ніч вивезли Волошки з Києва в Бєлгород, невелике містечко в десяти верстах від Києва. Там посадили в хату малу. І, сидячи там, побачив Василько торчина, що точили ніж, і зрозумів, що хочуть його засліпити, і возопил до Бога. Отут увійшли люди, послані Давидом, - Сновид Изевич, конюх Святополков, і Дмитр, конюх Давидов, і розстелили килим, і хотіли повалити на нього Волошки, але довелося їм боротися з ним міцно. На підмогу їм прибігли інші люди. Повалили Волошки, зв’язали й поклали йому на груди важку дошку, зняту з печі, і сіли на її кінці Сновид і Дмитр. І однаково не могли удержати Волошки. Тоді підійшли ще двоє, зняли ще дошку й придавили так, що затріщали груди у Волошки. І приступився торчин, по ім’ю Берендий, вівчар Святополков, дкржа ніж, хотів ударити Волошки в око, але промахнувся й порізав йому особа. Та рана видна у Волошки дотепер. Потім засліпив Берендий князя. І був Волошки, як мертвий.

Винесли його на килимі з будинку, звалили на віз і повезли у Владимир на Волині. Зупинку зробили у Воздвиженське містечку. Там зняли із князя закривавлену сорочку й дали випрати попаді. Вона ж випрала, одягла не його й стала оплакувати Волошки, як мертвого. Він же опам’ятався, обмацав сорочку й ськазав: «Навіщо зняли її з мене? Краще б мені в тій кривавій сорочці була смерть прийняти й стати перед Богом!» Тим часом сопровождавшие його пообідали й рушили далі в шлях. На шостий день прибув Василько у Владимир. Приїхав туди й Давид. Велів помістити Волошки у дворі Вакееве й стерегти його.

Вдадимир Мономах, почувши, що схоплено був Василько й осліплений, жахнувся, заплакав і ськазав: «Не бувало ще в Російській землі ні при дідах наших, ні при батьках наших такого зла». І послав він у Чернігів до братів своїм двоюрідним Святославичам - Олегу й Давидові. Почувши, засмутилися ті й плакали, говорячи, що «цього не бувало ще в роді нашім». Зібрали Давид і Олег Святославичи воїнів і прийшли до Володимира. Владимир же вже із дружиною стояв. Послали до великого князя Святополку: «Навіщо ти зло це вчинив і кинув у нас ніж?»

Святополк, великий князь київський, відповідав: «Повідав мені Давид, що василько вбив ніколи мого брата Ярополка, а тепер хоче захопити мої міста Турів, і Пінськ, і Берестье (Брест), а ще, що хоче, щоб Володимир сидів у Києві, а він, Василько, на Волині. Але не я його засліпив, а Давид. Він же його й відвіз до себе!» На це відповідали посли Володимира й братів Святославичей: «Не відговорюйся! У твоєму, а не в Давидовом місті відбулося це лиходійство!» І ськазавши так, пішли. Злякався Святополк, хотів бігти з Києва, але кияни не пустили його, а послали до Володимира Мономаху його мачуху, що почитав Володимир як мати, і митрополита Николу. Молили київські посланці Володимира Мономаха й Святославичей не починати війни, оськільки тільки це й потрібно кочівникам половцям, щоб почати спустошувати Русь набігами. У підсумки Володимир Мономах і його союзники домовилися зі Святополком про світ, вирішивши, що все це підступи Давида Ігоровича, але тепер сам Святополк повинен піти війною на Давида й або захопити його, або прогнати його.

Тим часом, перебуваючи в полоні в Давида, Василько розповідав одному чоловікові, ім’ям Василь, про свої колишні плани. Думав він зібрати в себе в Требовле багато воїнів з кочівників (берендеїв, печенігів, торков), які вже служили тоді Русі, і піти з ними так із дружиною своєї й брата свого Володаря на землю Польську й захопити неї, а після ськорити дунайських болгар і розселити їх у Требовля й Перемишля. А потім збирався Василько обрушитися з усіма цими силами на половців і помститися їм за землю Росіянку. А на Давида й Святополка він підступу не будував.

Давид Ігорович, що тримав Волошки в полоні, рушив навесні 1098 р. на волость Волошки Требовль, бажаючи опанувати нею, але вийшов йому назустріч брат Волошки Володарь Ростиславович. І не посмітив Давид піти проти Володаря, зачинився в місті Божеське, а Володарь осадив його. «Чому, створивши зло, не каєшся в ньому?» - вопрошал Давида Володарь. «Хіба я це зробив, - відповідав Давид, - хіба було це в моєму місті? Я сам боявся, щоб мене не схопили й не надійшли із мною так само. Поневоле довелося мені пристати до змови Святополка й підкоритися». І ськазав Володарь: «Бог свідок тому, а нині відпусти мого брата». І довелося Давидові відпустити Волошки.

Через деякий же час Володарь і Василько, зібравши сили, пішли війною на Давида. Взяли вони штурмом місто Всеволож і запалили його. Люди побігли від вогню, і повелів Василько висікти їх всіх, і створив помсту над людьми безневинними, і пролив кров безневинну. А Давид тоді сидів, замкнувшись, у Володимирі на Волине, і обступили місто цей Ростиславичи й стали жадати від Давида, щоб видав людей, які порадили йому засліпити Волошки. Городяни теж ськазали Давидові: «Видай чоловіків цих, не будемо битися через них, а за тебе битися можемо. Інакше відчинимо ворота міста». І ськазав Давид: «Немає їх тут»; тому що послав їх у Луцьк, а вони звідти розбіглися хто в Київ, а хто в Турийськ.. Але, зрештою, за наказом Давида привели двох - Василя й Лазаря, і видав їхній Давид. І уклали мир. А на інший ранок, на світанку, повісили Василя й Лазаря, і розстрілювали їхніми стрілами сини Волошки. І пішли Володарь із Волошкою від Володимира на Волині. Цю другу помсту створив Василько, якого не випливало створити, щоб Бог був тільки месником.

Усобица ж тривала. Святополк прийшов і цілував хрест Волошці й Володарю, що хоче воювати з Давидом. І вигнав Святополк Давида з Володимира на Волині, а потім став умишлять зло й на Володаря й Волошки, говорячи, що землі їх - волость його батька. І вийшли проти Святополка Ростиславичи. Зустрілися супротивники в поле на Рожни, підняв хрест Василько й ськазав Святополку: «Його ти цілував, от спершу відняв ти зір в очей моїх, а тепер хочеш взяти душу мою. Так буде між нами хрест цей!» Почалася битва, і багато хто впали. Бачачи це, побіг Святополк, а Ростиславичи не переслідували його. Потім пішов Святополк у Київ, залишивши у Володимирі на Волині свого сина від наложниці Мстислава, а іншого сина Ярослава послав він в Угорщину за допомогою.

Pages: 1 2