Одна із серьезнейших соціально-психологічних проблем, що вирішується сучасною літературою, складається в правильності вибору героєм місця в житті, точності визначення їм своєї мети. Міркування про нашого сучасника і його життя, про його громадянську мужність і моральну позицію веде у своїх повістях один із самих талановитих письменників нашого часу Валентин Распутін. Повість «Пожежа» у творчості В. Распутіна займає особливе місце. Великий її ідейно^-моральний і эстетический потенціал

Повість починається з міркування головного героя Івана Петровича про правду, совісті, про тих основні «підпірках», на яких, на його думку, тримається життя людини. У цих добутках щиросердечний біль героя (і самого автора) за свою землю, негосподарське, бездумне, споживче відношення до неї багатьох людей. Щось порушилося у світі. Люди стали іншими, якимись байдужими. Живуть кожний для себе. І письменник не може про це мовчати

Сама назва повести символічно. Пожежа це не тільки стихійне лихо. Це й «пожежа» у душах людей. Полум’я вихоплює з тьми не тільки мародерство, убивство, що відбулося в цю ніч, але й минуле, сьогоднішнє селища Сосновка. Люди перестали бути хазяями своєї землі, свого селища. Не піклувалися об його благоустрої

«Ми чому, Іван, таке-те» запитує Ганна Єгорівна свого чоловіка на пожежі. Чому ми такі роз’єднані. Чому серед нас процвітає безгосподарність, злодійство, пияцтво, злочинність! «Чому стільки на світі не бійся й причиндалов! І як вийшло, що ми на їхню милість здалися, як вийшло» запитує й автор

Іван Петрович мучається, переводить себе душевно й фізично. Герой сумнівається, чи прав він, тому що його ніхто не підтримує. Він бачить, що в минулому «добро й зло відрізнялися, мали власний чіткий образ, а тепер границі стерлися. Добро й зло перемішалися. Добро перетворилося в слабість, зло в силу. Що таке тепер гарна або погана людина. Раніше людини оцінювали по його щиросердечних жестах, по здатності або нездатності почувати чуже страждання. А зараз уже та гарна людина, хто не робить зла, хто без попиту ні в що не втручається. У результаті мірилом гарної людини стало «зручне положення між добром і злому, постійна й урівноважена температура душі». Люди раніше витримували випробування стихійними лихами, війною, голодом, тому що були всі разом. А зараз випробування ситістю, роз’єднаністю виявилося ще сутужніше.

Думки про це не дають Іванові Петровичеві спокою. Вихід з тупикаа бачимимо в міркуваннянях герояя про чотир «підпірки життя»: у почутті будинку із сім’єю; у почутті солідарності з людьми, «із хто правиш свята й будні»; у почутті роботи, з якої дається відчуття єдності з людьми; у почутті батьківщини, землі, на якій коштує тв будинок, якщо вес ц є, людина щаслива й «вес перетворюється у відповідь на ч заклик, душу його вибудовується й починає вільно звучати».

Повість В. Распутіна змушує задуматися нас над багатьма питаннями сучасного життя: навіщо людина живе, у чому причина моральної деградації людей і що робити, щоб усунути ці явища. Тому добутку В. Распутіна ще довго не втратять свій актуальності й будуть хвилювати не одне покоління читачів

Важко знайти в історії літератури добуток, у якому не осмислювалися б проблеми духу й моральності, не відстоювалися б морально-етичні цінності. Творчість нашого сучасника Валентина Распутіна не становить у цьому зв’язку виключення. Я люблю всі книги цього письменника, але особливо мене потрясла повість Пожежа, опублікована в часи перебудови

Собитийная основа повести проста: у селищі Сосновка зайнялися склади. Хто рятує з пожежі народне добро, а хто тягне, що можна, для себе. Те, як поводяться люди в екстремальній ситуації, служить поштовхом до тяжких роздумів головного героя повести шофери Івана Петровича Егорова, у якому Распутін втілив народний характер правдолюбця, що страждає побачивши руйнування вікової моральної основи буття

Іван Петрович шукає відповіді на питання, які підкидає йому навколишня дійсність. Чому все перевернулося з ніг на голову.. Було не покладене, не прийнято, стало покладене й прийнято, було не можна стало можна, уважалося за ганьбу, за смертний гріх шанується за спритність і доблесть. Як сучасно звучать ці слова! Адже й у наші дні, через шістнадцять років після публікації добутку, забуття елементарних моральних принципів є не ганьбою, а вмінням жити

Іван Петрович законом свого життя зробило правило жити по совісті, йому боляче, що при пожежі однорукий Савелій тягне у свою лазеньку мішки з борошном, а дружні хлопці архаровці насамперед вистачають ящики сводкой.

Але герой не тільки страждає, він намагається знайти причину цього морального збідніння. При цьому головним є руйнування вікових традицій російського народу: розучилися орати й сіяти, звикли тільки брати, вирубувати, руйнуватися

У всіх добутках В. Распутіна особливу роль грає образ Будинку (саме із заголовної букви): будинок баби Ганни, куди з’їжджаються її діти, хата Гуськових, що не приймає дезертира, будинок Дар’ї, що йде під воду. У жителів Сосновки цього ні, а саме селище немов тимчасове пристановище: Незатишного й неохайний… бівуачного типу… немов кочували з місця на місце, зупинилися перечекати непогоду, так так і застрягли…. Відсутність Будинку позбавляє людей життєвої основи, добра, тепла

Іван Петрович міркує про своє місце в навколишньому світі, тому що…немає нічого простіше, як заблудитися в собі. Героями Распутіна стають люди, які живуть за законами моральності: Егоров, дядько Миша Хампо, ціною свого життя отстоявший моральну заповідь не укради. В 1986 році Распутін, немов передбачаючи майбутнє, говорив про суспільну активність людини, здатного вплинути на духовну атмосферу суспільства

Однієї з важливих у повісті є проблема добра й зла. І знову я була уражена провісним талантом письменника, що заявив: Добро в чистому виді перетворилося в слабість, зло в силу. З нашого життя адже теж пішло поняття добра людина, ми розучилися оцінювати особистість по її здатності почувати чуже страждання, співпереживати. У повісті звучить одне з вічних російських питань: Що робити. Але на нього немає відповіді. Герой, що вирішив піти із Сосновки, не знаходить заспокоєння. Фінал повести неможливо читати без хвилювання: Йде по весняній землі маленька заблудла людинаЖ, щоМ отчаялись знай св будинок

Мовчить, не те зустрічаючи, не те проводжаючи його, земля. Мовчить земля. Що ти є, мовчазна наша земля, доколе мовчиш ти И хіба мовчиш ти.

Росіянин письменник Валентин Распутін із цивільною прямотою підняв самі насущні проблеми часу, торкнув самих болючих його крапок. Сама назва Пожежа здобуває характер метафори, що несе ідею морального неблагополуччя. Распутін переконливо довів, що моральна ущербність окремої людини неминуче приводить до руйнування основ життя народу. У цьому й укладена для мене жорстока правда повести Валентина Распутіна

Происходящее ми бачимо очами місцевого жителя, старожила Івана Петровича. Гарний працівник і дбайливий хазяїн, він ніяк не може зрозуміти, чому сторонні люди так недбало ставляться до своєї справи, до землі, на якій живуть і працюють. Якщо рубають ліс, то так, щоб після них уже нічого й ніколи не виросло, якщо будують, то так, що неприємно дивитися, а то щоб жити. Тепер, мабуть, не дошукатися, як і із чого відбулося роздольне життя-буття… Ні, не відразу, як переїхали, пішло бічним ходом. Звичайно, нова робота позначилася: валити ліс, тільки валити й валити… Потім усе перемішалося… прийнялися селитися люди легені, що не обзаводяться ні господарством, ні навіть огородишком, що знають одну дорогу в магазин, і щоб поїсти, і щоб час від роботи до роботи скоротати. Спочатку від роботи до роботи, а потім і роботу прихоплюючи…

Не приймає сучасні безладдя Іван Петрович, переживає душею за невпорядкованість життя, а коли довідається статистичні дані, що від пияцтва й недбайливості загинуло стільки ж, скільки повернулося з останньої війни, приходить вужас.

Pages: 1 2