Добуток за романом И. Нечуя-Левицького «Князь Веремій Вишневецкий»
Урочисте слово «патріот». А кого їм називають? Які моральні якості людини-патріота? Ці питання останнім часом викликають у нашому суспільстві спори, дискусії. Але, напевно, не помилюся, якщо скажу, що в цьому різних поглядів не буде: патріотом ніколи не назвуть зрадника. І як не листувалися б підручники по історії, жодне покоління не напише хвалебних рядків про зрадників.

Знайомлячи з однієї зі сторінок нашої історії, ми, завдяки роману И. Нечуя-Левицького «Князь Веремій Вишневецкий», ми простежуємо процес перетворення людини в зрадника, ката свого народу. Що це? Іронія долі? Адже людина, що мав всі шанси стати лицарем і національним героєм, продовжити славу свого прадіда, знаменитого Байди Вишневецкого, не використав всіх можливостей на благо своє й благо народу

Цікаво, що юний Вишневецкий мав потенційні риси сильної людини, навіть героя, не принижувався, залучав непокірливим характером і при інших умовах міг дорівнятися в героїзмі Байде. Навіть сам Винцентий, злякавшись сили духу молодого княжича, подумав: «Ой коли б залучити це звіря до свого табору, щоб він часом потім не наробив нам турбот. Відведи боже, як він часом піде слідом за Криштофом Косинським і Наливайком!»

Після закінчення колегії Веремій став іншим, «пристав до католицької віри, кинув українську мову й ополячився». Поїздка за кордон, усвідомлення, що він безмірно богатий, роздули у Вишневецком пиха, егоїзм, честолюбство. Йому захотіло найвищої влади. Всю свою енергію, хоробрість, пристрасть і силу Веремій направив на досягнення корисливої мети. Він не любив України, тому що вона була досить демократичної й навіть своїх гетьманів часто знімала, якщо тільки вони не боролися за всенародне діло

Хіба теперішній патріот може жити такими думками: «Моя гетьманська булава - це землі безмірні, безліч грошей, військо… Козацькі порядки, козацький мужицький уклад противні мені! Я їх ненавиджу. Польща - це рай заради панів: там і тільки там у Польщі моє царство, моє й панство… Козаков, їх гетьманов, всю Україну треба знищити й убити на смерть… Але треба заради грошей силу! Війська силу!»
Зрозуміло, що для Вишневецкого й Польща - не Батьківщина, а засіб у досягненні мети, адже королів у ній часто вибирали за допомогою війська й втручання в політику сусідніх держав, які пропонували своїх ставлеників. Тому Веремій справді мав шанс здобути перемогу.

У своїх мріях Вишневецкий виступає честолюбцем і якщо й згадує свого знаменитого предка, те тільки тому, що й самому хочеться мати такі почесті й всенародна пошана. Подвиг же Байди для нього не є ідеалом. Не журиться Веремій і тим, що Зламав віру, ставши з українця поляком, не мучать його докори совісти

Простежуючи його вчинки, ми бачимо, що він поступово стає спочатку чужим для України, а потім і її катом. Надзвичайно сміливий у боях, рішучий в одержанні перемоги, кожна з яких страшна своєю дикістю й підступністю щодо свого народу, Веремій ганьбить свій рід і не кається: «Він тільки показав жорстокість і дикість свого характеру, тому що руйнував і палила, начебто татарська або давня монгольська орда. Зате ж через кілька років князеві довелося добувати собі слави в рідному краї в битвах з козаками, які встали на Польщу. І він добув собі слави на ганьбу знаменитого роду князів Вишневецких».

Не можуть не викликати в нас обурення й епізоди розправи Веремія над повстанцями, але точніше про свої страшні вчинки розповідає Гризельде сам Веремій. Ми бачимо дику жорстокість Вишневецкого, його садизм і цинізм, похваляння в присутності Тодози знущанням над її земляками. Ідучи стежкою, Веремій оповідав Гризельде, як його піддані в Немирові збунтувалися проти нього, не пустили його посланців у місто, як страшно покарав немировцев, розпилював, розрубував навпіл, здирав з живих шкіру, саджав на залізні списи, обливав окропом. Тодозя чуйна й начебто завмерла, слухаючи оповідання про страшну кару над немировцами. На неї вперше напав страх, знайшло каяття, що вона полюбила страшного чоловіка, полюбила страшного сина України…»
У читачів теж завмирає серце від невиправдано жорстоких учинків Веремія, що неухильно деградувала як людина, і навіть любов не змогла повернути йому людська подоба, нормальні відчуття. Любові гарної козачки князь домігся силою, пізніше не раз зневажав нею й навіть навмисно наносив біль:

Вишневецкий не розумів і не міг зрозуміти самопожертви сотничихи, не намагався бути шляхетним у відношенні до неї. Груба страшна сила, прагнення будь-що-будь задовольнити свої примхи рухають Веремієм:

Вона буде моєї, вона повинна бути моєї, хоча б мені довелося змести із землі і її будинок, і її житло, і тітку Маврові, і брата, хоча б довелося кров’ю залити її сад, - думав Веремій, стискаючи кулаків від вогню, що наливав його серце

Князь уже не згадував, як раніше, Байду, а вподібнювався страшній людині у свій час Самойлу Лащу, якого ненавидів, але в якому підсвідомо відчував свого двійника.
У битві з Максимом Кривоносому Веремій уперше інтуїтивно відчув свою моральну ущербність. Сухорлявий козак, у якому князь довідався розпачливого ворога, кинув в особу Вишневецкому слова прокльону й рвонувся в бій:

«Здраствуй, князеві Яремко! Здраствуй, кат України! - крикнув несамовито Кривоносий і летів просто на Веремія, піднявши криву шаблю нагору».

И не тільки вид суперника, готовність умерти, але перемогти, налякали Вишневецкого. Він зрозумів, що за Максимом вся Україна: «И князя Веремія покинуло мужність. Він повернув коня назад якось механічно, мимоволі й раптом кинувся навтьоки. Дорогий кінь начебто й сам почував, що князя наздоганяє щось страшне, непереможне, непереборне…»
Під час боїв шляхти з козаками Веремій пересварився з магнатами, які давно недолюблювали його й не вибрали керуючим військами. Є в повісті епізод, коли Вишневецкий мислить як подвійний зрадник:

«Тепер у цей час я й сам не вгадаю, кого я більше ненавиджу: або козаков, або магнатів, - ворушилася думка в Еремееной голові. - Було б добре, якби добродії побили козаків. Але було б ще краще, якби й козаки дали прочуханки тим нікчемним Доминикам, Конецпольским, Корецким, Оссолинским. Нехай би знали, як зневажати мною. Поминули мене! Вирвали з моїх рук честь, славу переможця! Вирвали з моїх рук може скіпетр і корону! Але прийде їм поклонитися мені!»

Радість Вишневецкого виявилася даремної, тому що й він не зміг витримати натиск козаков. Пізніше Веремій сім тижнів витримував облогу, ледве не загинув від голоду, однак належних почестей від короля за мужність не одержав, тому що магнати небезпідставно підозрювали, «що він робить підступ під короля, направляється до трону, що він готовий сісти й на трон». Населення Варшави поздоровляло Веремія, але це не приносило йому радості, адже шляхта не визнавала Вишневецкого найблагороднішим і сміливим

Коли читаєш епілог про подальші історичні події на Україні й участь у них Веремія, відчуваєш, що й сам Веремій не міг не міркувати над причинами свого краху, над тим, що «забув прохання й благання матері, зрадив Україну, став перевертнем, відступив від своєї віри й мови», проте так і не став «першим на всю Польщу, на всю Україну», а тільки знеславив знаменитий рід і свого діда, героя України козацького гетьмана Дмитра Вишневецкого, засновника першої січової міцності на Хортиці

Егоїзм, ненаситне бажання слави, роскошей затьмарюють всі прекрасні пориви душі. Збідніла душа Веремія міліє усе більше, спустошує в погоні за примарними почестями. Він у безчесті й безславності закінчує своє життя. Беззастережного осуду й проклін заслуговує людин, вуста якого проговорюють: «Я буду тричі проклятий, як не задавлю України!»

Веремій здатний навіть «проговорювати молитву, щоб Бог дав силу шляхті й неволю Україні…» Так, це дійсно, за словами И.Нечуя-Левицького, «була молитва вбивці, злодія й великого злочинця», що так безславно, зганьблено прожив життя

Автор висловлює жалість за загиблими душами ворогів, тому що ніколи не можна ввічнити себе злом, розбоєм, загарбницькими війнами. Життя й смерть у людини - одні. І ніщо не мине безвісти. І добро, і зло знаходять відгук у серцях нащадків. Це треба пам’ятати й не ганьбити своє ім’я ні лихими вчинками, ні зрадою або підлістю

Pages: 1 2