А вся ця тривога відбулася от яким образом: народу на всеношній під двунадесятий свято у всіх церквах хоч і повітового, але досить великі й промислового міста, де жила Катерина Львівна, буває сила-силенна, а вуж у тій церкві, де завтра престол, навіть і в огорожі яблуку впасти ніде. Отут звичайно співають півчі, зібрані з купецьких молодців і керовані особливим регентом теж з аматорів вокального мистецтва

Наш народ набожний, до церкви божией дбайливий і по всьому цьому народ у свою міру художній: благоліпність церковне й струнке "органистое" спів становлять для нього одне з найвищих і самих чистих його насолод. Де співають півчі, там у нас збирається ледве не половина міста, особливо торговельна молодь: прикажчики, молодці, мастеровие з фабрик, заводів і самих хазяїв зі своїми половинами, - усе зіб’ються в одну церкву; кожному хочеться хоч на паперті постояти, хоч під вікном на пеклом жару або на тріскучому морозі послухати, як органит октава, а заносистий тенор відливає самі примхливі варшлаки {В Орловській губернії півчі так називають форшляги (прим. авт.).}.

У парафіяльній церкві Измайловского будинку був престол на честь введення в храм пресвяті богородиці, і тому ввечері під день цього свята, у самий час описаної події з Федей, молодь цілого міста була в цій церкві й, розходити шумною толпою, тлумачила про достоїнства відомого тенора й випадкових неловкостях настільки ж відомого баса

Але не всіх займали ці вокальні питання: були в юрбі люди, що цікавилися й іншими питаннями

- А от, хлопці, чудно теж про молоду Измайлиху кажуть, - заговорив, підходячи до будинку Ізмайлових, молодий машиніст, привезений одним купцем з Петербурга на свій паровий млин, - кажуть, - говорив він, - начебто в неї з ихним прикажчиком Сережкою по всяку мінуту амури йдуть…

- Це вуж всім відомо, - відповідав кожух, критий синьою нанкою. - Її нонче й у церкві, знать, не було

- Що церква? Настільки кепська бабенка испаскудилась, що ні богів, ні совісті, ні очей людських не боїться

- А ишь, у них от світиться, - помітив машиніст, указуючи на світлу смужку між ставнями

- Глянь-Ка в щілинку, що там роблять? - цикнули кілька голосів

Машиніст обперся на двоє товариських плечей і тільки що приклав око до ставенному створу, як благим матом крикнув:

- Братики мої, голубчики! душать когось тут, душать!

И машиніст запекло заколотив руками в ставню. Чоловік десять пішли його прикладу й, підхопившись до вікон, теж заробили кулаками

Юрба збільшувалася щомиті, і відбулася відома нам облога Измайловского будинку

- Бачив сам, власними моїми очами бачив, - свідчив над мертвим Федею машиніст, - дитина лежала повалена на ложі, а вони вдвох душили його.

Сергія взяли в частину в той же вечір, а Катерину Львівну відвели в її верхню кімнату й приставили до неї двох вартових

У будинку Ізмайлових був нестерпний холод: печі але палилися, двері на п’яді не стояла: одна густа юрба цікавого народу поміняла іншу. Усі ходили дивитися на лежачого в труні Федю й на іншу велику труну, щільно закритий по даху широкою пеленою. На чолі у Феди лежав білий атласний віночок, яким був закритий червоний рубець, що залишився після розкриття черепа. Судово-медичним розкриттям було виявлено, що Федя вмер від удушення, і наведений до його трупа Сергій, при перших же словах священика про страшний суд і покарання нераскаянним, розплакався й щиросердно зізнався не тільки в убивстві Феди, але й попросив відкопати заритого їм без поховання Зіновія Борисича. Труп чоловіка Катерини Львівни, заритий у сухому піску, ще не зовсім розклався: його вийняли й уклали у велику труну. Своею участницею в обох цих злочинах Сергій назвав, до загального жаху, молоду господарку. Катерина Львівна на всі питання відповідала тільки: "я нічого цього не знаю й не відаю". Сергія змусили викривати її на очній ставці. Вислухавши його визнання, Катерина Львівна подивилася на нього з німим здивуванням, але без гніву, і потім равнодушно сказала:

- Якщо йому полювання було це казати, так мені защіпатися нема чого: я вбила

- Для чого ж? - запитували її.

- Для нього, - відповідала вона, показавши на голову, що повісив Сергія

Злочинців розсадили в острозі, і жахлива справа, що звернула на себе загальна увага й обурення, було вирішено дуже незабаром. Наприкінці лютого Сергію й купецькій третій гільдії вдові Катерине Львівні оголосили в карній палаті, що їх вирішено покарати батогами на торговельній площі свого міста й заслати потім обох у каторжну роботу. На початку березня, у холодний морозний ранок, кати відрахував покладене число синьо-багряних фляків на оголеній білій спині Катерини Львівни, а потім відбив порцію й на плечах Сергія й заштемпелював його гарну особу трьома каторжними знаками

В усі це час Сергій чомусь збуджував набагато більше загального співчуття, чим Катерина Львівна. Вимазаний і закривавлений, він падав, сходячи із чорного ешафота, а Катерина Львівна зійшла тихо, намагаючись тільки, щоб товста сорочка й груб арештантська звита не прилягали до її порваній спині

Навіть в острожній лікарні, коли їй там подали її дитини, вона тільки сказала: "Ну його зовсім!" і, отворотясь до стіни, без усякого стогону, без усякої скарги повалилася грудьми на тверде ліжко

Партія, у яку потрапили Сергій і Катерина Львівна, виступала, коли весна значилася тільки по календарі, а сонечко ще по народному прислів’ю "яскраво світило, так не тепло гріло".

Дитини Катерини Львівни віддали на виховання бабусям, сестрі Бориса Тимофеича, тому що, уважаючись законним сином убитого чоловіка злочинниці, дитина залишався єдиним спадкоємцем усього тепер Измайловского стану. Катерина Львівна була цим дуже задоволена й віддала дитя досить равнодушно. Любов її до батька, як любов багатьох занадто жагучих жінок, не переходила никакою своею частию на дитину

Втім, для неї не існувало ні світла, ні тьми, ні худа, ні добра, ні нудьги, ні радостей; вона нічого не розуміла, нікого не любила й себе не любила. Вона чекала з нетерпінням тільки виступу партії в дорогу, де знову сподівалася бачитися зі своїм Сережечкой, а про дитя забула й думати

Надії Катерини Львівни її не обдурили: важко окутий ланцюгами, таврований Сергій вийшов в одній з нею купці за острожні ворота

До всякого огидного положення людин по можливості звикає й у кожному положенні він зберігає по можливості здатність переслідувати свої вбогі радості; але Катерине Львівні ні до чого було й пристосовуватися: вона бачить знову Сергія, а з ним їй і каторжний шлях цвіте счастием.

Мало винесла із собою Катерина Львівна в пістрьовому мішку коштовних речей і ще того менше готівки. Але й це все, ще далеко не доходячи до Нижнього, роздала вона етапним ундерам за можливість іти із Сергієм рядком дорогою й постояти з ним обійнявшись годинку темної вночі в холодному закоулочке вузенького етапного коридору

Тільки штемпельований дружок Катерини Львівни став щось до її дуже неласкавий: що їй не скаже, як відірве, таємними свиданьями з нею, за які та не евши й не пивши віддає самої їй потрібний четвертачок з худого гаманця, дорожить не дуже й навіть не раз проказував:

- Ти замісць того, щоб кути-те в коридорі виходити із мною обтирати, мені б ці гроші надала, що ундеру віддала

- Четвертачок усього, Сереженька, я дала, - виправдувалася Катерина Львівна

- А четвертачок неш не гроші? Багато ти їх на дорозі-те наподнимала, цих четвертачков, а розіпхав вуж чай, чимало.

- Зате ж, Сережа, видались.

- Ну, чи легко, радість яка після отакого борошна видаться-те! Жисть-то свою прокляв би, а то що побачення

- А мені, Сережа, однаково: мені аби тільки тебе бачити

—і Дурості все це, - відповідав Сергій

Катерина Львівна інший раз до крові губи кусала при таких відповідях, а інший раз і на її неплаксивих очах сльози злості й досади наверталися в темряві нічних побачень; але всі вона терпіла, усе мовчала й сама себе хотіла обманювати

У такий спосіб у цих нових друг до друга відносинах дійшли вони до Нижнього Новгорода. Тут партія їх з’єдналася з партиею, следовавшею в Сибір з московського тракту

У цій великій партії в числі безлічі всякого народу в жіночому відділенні були дві дуже цікаві особи: одна-солдатка Фиона з Ярославля, така чудесна, розкішна жінка, високого зросту, з густою черною косою й млосними карими очами, як таємничою фатою завішеними густими віями; а інша - сімнадцятилітня востролиценькая блондиночка з ніжно-рожевою шкірою, малюсіньким ротиком, ямочками на свіжих щічках і золотаво-русявих кучерях, що капризно вибігали на чоло з-під арештантської пістрьової пов’язки. Дівчинку цю в партії кликали Сонеткою

Pages: 1 2

Збережи - » Н. С. Лєсков, Леді Макбет Мценского повіту - Глава дванадцята . З'явився готовий твір.