Зіновій Борисич ще тиждень не бував додому, і весь цей тиждень дружина його, що ніч, до самого біла світла гуляла Ссергеем.

Багато було в ці ночі в спальні Зіновія Борисича й винця зі свекрового льоху попито, і солодких ласощів поїдено, і в цукрові хозяйкини вуста поціловане, і чорними кучерями на м’якому узголів’ї поиграно. Але не всі дорога йде скатертиною, бувають і перебоинки.

Не спалося Борисові Тимофеичу: блукав старий у строкатій ситцевій сорочці по тихому будинку, підійшов до одного вікна, підійшов до іншого, дивиться, а по стовпі з-під невесткина вікна тихо-тихохонько спускається донизу червона сорочка молодця Сергія. От тобі й новина! Вискочив Борис Тимофеич і хвать молодця за ноги. Той розгорнувся було, щоб з’їздити хазяїна від усього серця по юшку, та й зупинився, розсудивши, що шум вийде

- Кажи, - говорить Борис Тимофеич, - де був, злодій ти такої?

- А де був, - говорить, - там мене, Борис Тимофеич, пан, вуж немає, - відповідав Сергій

- У невістки ночував?

- Про те, хазяїн, знов-таки я знаю, де ночував; а ти от що, Борис Тимофеич, ти мого слова послухай: що, батько, було, того назад не відвертаєш; не клади ж ти по крайності ганьбі на свій купецький будинок. Кажи, чого ти від мене тепер хочеш? Якого вдоволення бажаєш?

- Бажаю я тобі, аспідові, п’ятсот батогів закотити, - відповідав Борис Тимофеич.

- Моя провина-твоя воля, - погодився молодець. - Говори, куди йти за тобою, і тішся, пий мою кров

Повів Борис Тимофеич Сергія у свою кам’яну кладовеньку, і стібав він його нагайкою, поки сам із сил вибився. Сергій ні стогону не подав, але зате половину рукава у своєї сорочки зубами з’їв

Кинув Борис Тимофеич Сергія в коморі, поки збита в чавун спина заживе; сунув він йому глиняний глечик водици, замкнув його більшим замком і по - слав за сином

Але за сто верст на Русі по проселочним дорогах ще й тепер не швидко їздять, а Катерине Львівні без Сергія й година зайвий пережити вже невмоготу стало. Розгорнулася вона раптом на всю широчінь своєї натури, що прокинулася, і така стала рішуча, що й угамувати її не можна. Провідала вона, де Сергій, поговорила з ним через залізні двері й кинулася ключів шукати. "Пусти, тятенька, Сергія", - прийшла вона ксвекру.

Старий так і позеленів. Він ніяк не очікував такої нахабної зухвалості від согрешившей, але завжди дотепер покірної невістки

- Що ти це, така-сякая, - почав він осоромлювати Катерину Львівну

- Пусти, - говорить, - я тобі совістю заручаюся, що ще худого проміж нас нічого не було

- Худого, - говорить, - не було! - а сам зубами так і скрипить. - А чим ви там з ним по ночах займались? Подушки чоловікові перебивали?

А та все зі своїм пристає: пусти його так пустися

- А коли так, - говорить Борис Тимофеич, - отож же тобі: чоловік приїде, ми тебе, чесну дружину, своїми руками на стайні видеремо, а його, негідника, я завтра ж в острог відправлю

Тим Борис Тимофеич і вирішив; але тільки це рішення його не відбулося

Н. С. Лєсков, Леді Макбет Мценского повіту - Глава п’ята

Поїв Борис Тимофеич на ніч грибків з кашкою, і почалася в нього печія; раптом схопило його під ложечкою; блювоти страшні піднялися, і до ранку він умер, і саме так, як умирали в нього в коморах пацюка, для яких Катерина Львівна завжди своїми власними руками готувала особливу страву з дорученим її зберіганню небезпечним білим порошком

Виручила Катерина Львівна свого Сергія зі старечої кам’яної комори й без усякого зазору від людських очей уклала його відпочивати від свекрових побоїв на чоловіковій постелі; а свекра, Бориса Тимофеича, ничтоже сумняся, схоронили за законом християнському. Чудовою справою нікому й невтямки нічого стало: умер Борис Тимофеич, та й умер, поївши грибків, як багато хто, поївши їх, умирають. Схоронили Бориса Тимофеича спішно, навіть і сина не дочекавшись, тому що час стояв на дворі тепле, а Зіновія Борисича посланий не застав на млині. Тому ліс випадково якось дешево попався ще верст за сто: подивитися його поїхав і нікому шляхом не пояснив, куди поїхав

Упоравшись із цією справою, Катерина Львівна вуж зовсім розійшлася. Те вона була баба небоязкого десятка, а отут і не можна було розгадати, що таке вона собі задумала; ходить козирем, усім по будинку розпоряджається, а Сергія так від себе й не відпускає. Задивувалися було цьому по дворі, да Катерина Львівна всякого зуміла знайти своєю щедрою рукою, і все це дивованье раптом відразу пройшло. "Зайшла, - метикували, - у господарки із Сергієм алигория, та й годі. - Її, мол, ця справа, її й відповідь буде".

А тим часом Сергій видужав, розігнувся й знову молодець молодцем, живим кречетом заходив біля Катерини Львівни, і знову пішло в них знову життя разлюбезное. Але час котився не для них одних: поспішав додому з довгої отлучки й скривджений чоловік Зіновій Борисич.

Надворі після обіду стояв пеклий жар, і моторна муха несносно докучала. Катерина Львовва закрила вікно в спальні ставнями й ще вовняною хусткою його зсередини завісила, та й лягла із Сергієм відпочити на високій купецькій постелі. Спить і не спить Катерина Львівна, а тільки так її й смаривает, так особа потім і обливається, і дихається їй таке гаряче й обтяжливо. Почуває Катерина Львівна, що пора їй і прокинутися; настав час іти в сад чай пити, а встати ніяк не може. Нарешті куховарка підійшла й у двері постукала: "Самовар, - говорить, - під яблонью глухне". Катерина Львівна насилу прокинулася й ну кота пестити. А кіт промежду її із Сергієм треться, такий славний, сірий, рослий так претолстющий-товстий… і вуси як в оброчного бурмистра. Катерина Львівна заворушила в його пухнатій вовні, а він так до неї з рилом і лізе: тикається тупою мордою в пружні груди, а сам таку тихонькую пісню співає, начебто нею про любов розповідає. "И чого ще сюди цей котище зайшов? - думає Катерина Львівна. - Вершки отут-те я на вікні поставила: неодмінно він, підлий, у мене їх вилопает. Вигнати його", - вирішила вона й хотіла схопити кота й викинути, а він, як туман, так повз пальці в неї й проходить. "Однак звідки ж цей кіт у нас узявся? - міркує в кошмарі Катерина Львівна. - Ніколи в нас у спальні ніякого кота не було, а отут ишь який забрався!" Хотіла вона знову кота рукою взяти, а його знову немає. "ПРО, так що ж це таке? Уже це, повно, чи кіт?", - подумала Катерина Львівна. Острах її раптом взяла й сон і дрімоту зовсім від її прогнала. Оглянулася Катерина Львівна по світлиці - ніякого кота ні, лежить тільки гарний Сергій і своя могутня рука її груди до своєї гарячої особи притискається

Устала Катерина Львівна, села на постіль, цілувала, цілувала Сергія, милувала, милувала його, поправила зім’яту перину й пішла в сад чай пити;

А сонце вже зовсім звалило, і на гаряче прогріту землю спускається дивовижний, чарівний вечір

- Заспалася я, - говорила Ксенії Катерина Львівна й сіла на килимі під цветущею яблонью чай пити. - И що це таке, Аксиньюшка, значить? - катувала вона куховарку, витираючи сама чайним рушником блюдечко

- Що, матінка?

- Не те що в сні, а от зовсім наяву кіт до мене все якийсь ліз

- И, що ти це?

- Право, кіт ліз

Катерина Львівна розповіла, як до неї ліз кіт

- И навіщо тобі його було пестити?

- Ну от мабуть ж! сама не знаю, навіщо я його пестилася

- Чудно, право! - викликувала куховарка

- Я и сама надивуватися не можу

- Це неодмінно неначебто до тебе хто-небудь приб’ється, чи що, або ще що-небудь таке вийде

- Так що ж таке саме?

- Ну саме що - вуж цього тобі ніхто, милий друг, пояснити не може, що саме, а тільки що-небудь так буде

- Місяць усе в сні бачила, а потім цей кіт, - продовжувала Катерина Львівна

- Місяць це дитина. Катерина Львівна почервоніла

- Не спослать чи сюди до твоєї милості Сергія? - спробувала її Аксинья., що напрошується в повірниці

- Ну що ж, - відповідала Катерина Львівна, - і то правда, мабуть пішли його: я його сподіваємося отут наспіваю

- Те-Те, я говорю, що послати його, - вирішила Ксенія й захиталася уткою до садової хвіртки

Катерина Львівна й Сергію про кота розповіла

- Мечтанье одне, - відповідав Сергій

- Із чого ж його, цього мечтанья, колись, Сережа, ніколи не було?

- Мало чого колись не бувало! бувало, геть я на тебе тільки вічком дивлюся так сохну, а нонче вона! Всім твоїм білим тілом володію

Сергій обійняв Катерину Львівну, перекружляв на повітрі й, жартуючи, кинув неї на пухнатий килим

- Ух, голова запаморочилася, - заговорила Катерина Львівна. - Сережа! мабуть-ка сюди; сядь отут біля, - покликала вона, ніжачись і потягуючись у розкішній позі

Молодець, нагнувшись, увійшов під низьку яблунь, залиту білими квітами, і сіл на килимі в ногах у Катерини Львівни

- А ти сохнув же по мені, Сережа?

Pages: 1 2 3

Збережи - » Н. С. Лєсков, Леді Макбет Мценского повіту - Глава четверта . З'явився готовий твір.