Музика перепліталася в мене з літературою (творчість Бориса Пастернака)

Одного разу високий худорлявий школяр повертався з гімназії. Буяла весна. Цвіли яблуні, вишні, і все було вкрито білими хмарками квітучих садків. Вікна багатьох дачних будиночків були відчинені навстіж. Легко й просто складалися рими:

Горище вголос заспіва,
Вклонившись рамі та зимі,
Стрибне до вікон чехарда
3 дивацтв, нещасть, сум’ятя слів.

Але що це? Якась навала дивовижних звуків. Юнак зупинився й не зміг зрушити ні на крок. І доки лунала музика, стояв, немов зачарований. Це Скрябін! Сусід по дачі. Він повернувся з поїздки й знову вдома. Але ж як йому вдається віднайти таку красу, таку гармонію, таке диво?!

Юнаком, закоханим у музику, був майбутній відомий російський поет Борис Леонідович Пастернак. Із раннього дитинства звуки музики були для нього, як колискова пісня. Мати була відомою піаністкою. У будинку батьків збиралося багато друзів — поетів,

художників, науковців (адже батько був таквж відомою людиною — художником, ректором), іноді серед ночі маленький хлопчик прокидався від звуків музики, що долинали знизу. Тоді вже до ранку заснути не міг. Здається, з трьох років він уже щось грає на піаніно, а з шести дещо починає писати сам. Вчора йому виповнилося тринадцять — і ніби в подарунок йому ця скрябінська музика. Увечері Скрябін приходить у гості — просто, ніби по-домашньому… І тепер Борис починає займатися музикою серйозно. Він талановитий. У нього величезні перспективи. Він готується присвятити себе музиці, стати композитором. Але ж і поезія не залишає його:

Це солодкий притихлий горох,
Це — усесвіту сльози в лопатках,
Це — з пюпітрів і флейт — Фігаро
Круто валиться градом на грядку

Це нерозривний клубок чогось суцільно-прекрасного, дивного, щасливого, такого, що в звичайних словах не передати. Свої відчуття можна тільки зіграти на інструменті або вилити в поезії. Поля і луки, широкі ріки, величезні озера, білокорі берізки — все викликає щире захоплення. Природа така щедра, така непізнанна! І про все хочеться дізнатися, у всьому хочеться розібратися… «Але присвятити себе цілком і повністю музиці, коли навколо стільки незвіданого? Нехай музика залишається зі мною завжди, але я маю йти далі», — такі думки обсідали юнака. Він стояв на порозі вибору: ким стати, чим займатися в житті? І раптом вирішене для всіх питання стало невирішеним — Борис категорично відмовився бути композитором. Перевірили слух, і виявилося, що слух не абсолютний. Але ж і в Моцарта, і в Шопена не було абсолютного слуху! Ні! Пастернак хоче досконалості.

У всьому йому хочеться дійти самої суті — у роботі, у поезії, у коханні, у житті. Філологія і філософія стають наступним етапом захоплень Пастернака. Пізніше, коли він навчається в Німеччині, його талант знову визнали — у нього велике майбутнє науковця-філософа. І знову за крок до вирішального вибору на користь філософії звучить слово «Ні!»

Пастернак знову в Росії. Буремні роки. Перед революцією. Після революції. Гарячі зібрання. Поетичний бум. Блок, Гумільов, Маяков-ський, Бурлюк, Саша Чорний, Андрій Бєлий… Хотілося бути разом із ними всіма. У кожного своє бачення. Кожен відстоює свої принципи. У цих поетичних баталіях та експериментах хотілося брати участь і молодому Пастернаку. Але досить швидко поет зрозумів, що маса різних течій — це такий собі театр. Справжнє мистецтво вимагає не шуму, не крику, не «пудри», а кропіткої праці.

Вже пізніше поет напише свій вірш «Буть знаменитим некрасиво». У мене немає під рукою українського перекладу, тому наведу рядки в оригіналі: «позорно, ничего не знача, бить притчей на устах у всех».

Під вірші Пастернака потрапляєш, як під зливу (здається, так сказала Марина Цвєтаєва). Справді, тут і дощ, і сонце, і вітер, і сніг. Радісний настрій, яскраве сонце, блакитне небо — усе навколо в якомусь постійному русі, в очікуванні чогось нового, незвичайного. Пастернак вміє побачити прекрасну мить. Його вірші — це потрясіння, це мистецтво, в якому музика і слово, слово і театр, театр і життя сплітаються в єдине диво. І це диво — життя навколо нас.