Після виходу у світло роману А. Головко «Бур’ян» з’явилося багато критики й рецензій, у яких вказувалося на значимість добутку і його виняткову роль у літературі. Саме соціально-політичний резонанс, широта охоплення дійсності, ґрунтовне виявлення її основних закономірностей, витончене художня досконалість (він так багато допрацьовувався!) добутку, його сконденсована епічність дозволили спочатку читачам, а потім і видавцям і критикам (та й авторові) віднести «Бур’ян» до романної жанрової форми. Якої ж думки викликає цей добуток? Які ж теми й ідеї розробляє в ньому А. Головко?

У центрі роману такий найважливіший для селянства 20-х років питання, як землевпорядження, без рішення якого сіло не могло перебудовуватися на нових початках. А. Головко, на мою думку, своїм добутком доводить, що далеко не скрізь так було, як у зображеній їм Обуховке. Стає зрозуміло, що після революції почалися інтенсивні пошуки нових форм володіння землею й господарювання на ній. Письменницьке проникнення в життєві процеси, класову боротьбу, психологію героїв стало глибше, основательней, підпорядковано головним проблемам тодішнього села – боротьбі із засиллям кулаків, пошукам колективних форм господарювання. Протистояння двох класових груп скрізь подається контрастно, навіть у різних тональностях: про групу Давида говориться піднесено, лірично, про групу Матюхи - саркастично. Давид увесь час перебуває на вістря нових думок, ідей, практичних справ, які йдуть із народної гущавини. Так, він з активом потурбувався, щоб у будинку-читальні й стеновка виходила, і щоб надсилали підписані їм центральні газети. Контакт Давида з людьми подається, як прогрес безперервний. Мине кілька тижнів після його спілкування з односільчанами, і ми переконуємося, який чутливий Давид до вимог часу. На його думку, уже вистачить біля припечка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому необхідно з «підпілля свого в будинок-читальню вилазити». Давид — не самотній, не одинак герой, просто на його долю, як організатора села, випало багато випробувань, так ще і яких. І основна його зброя - слово, сказана або написане. У другому таборі, на протилежній стороні, кулаки, які намагаються повернути життя назад. Найбільш огидним є Матюха, що, можливо, нагадує якогось жахливого виродка. Моральна деградація Матюхи почалася, на мою думку, давно, адже людина зненацька не може стати таким нахабним, безпринципним. Ще до того ж він дуже любить хизуватися своєю «партійністю» і участю в партизанському русі. Насправді ж - це лише порожнє хизування. Воно нікому не приносить користі. «Матюха - страшне було слово». І те, що Матюха сприймає мир здебільшого крізь призму алкогольних випарів, постійно комусь грозить, прибігає до бійки, самосуду, поводиться грубо, з викликом і все з ім’ям влади, - іде не від сили його або правоти, а від страху за власне нікчемне життя. Та й ті його окрики: «Ну-ка, розступися!», «У баранячий ріг скручу!», «Розійдися зараз же!», «Викину, як кошеняти, за двері!», «Ладь зі збори» та інші, - теж від страху й бажання вислужитися перед «своїми». Із самого початку Матюха виникає перед читачем не як який-небудь ідеологічний борець або «сильна» натура, а моральний виродок, слухняне знаряддя в руках класових ворогів, співучасник бандитів типу Сахновского.

На мою думку, А. Головко дуже переконливо зобразив еволюцію від стихійного учасника революції до звичайного анархіста, бандитові й п’яниці. Покалічена російська мова, жорстоке, грубе відношення до людей, зовнішність («шапка кошлата була збита на потилицю, морда червона; от-от, здається, трісне на ній шкіра») постійно нагадують, що Матюха недалеко втік від типових держиморд, служників старого миру. Я вважаю, що письменник не знаходить ніяких «зм’якшуючих» моментів у біографії подібного типу, які хоч якось би виправдували деградацію героя. Більше того, письменник явно прибігає до сатиричних засобів і в зображенні портрета, і в натуралістичному «заниженні» образа за допомогою, здавалося б, незначних дріб’язків («ікнув», «сплюнув», «матюкає», «жадібно глянув на чарку» та ін.). З кожною новою сторінкою роману А. Головко показує химерне переплетення старого й нового. Почувши «захід бур’яну сухого», що «повіяв з давнини», Давид Мотузка мрією переноситься в майбутнє, коли в Обуховке будуть «будинку більші», «великий сад», електростанція, ферми… Разом з тим з’являється захід сьогодення, свіжого бур’яну, що начебто лізе із всіх щілин, а Давид бреде в ньому. Давид Мотузка перемагає кулаків, і хоча це важка перемога, що дістається кров’ю, все-таки бур’ян вирваний. Давид іде крізь бур’ян, крізь запустіння. Він убачає в цьому засиллі бур’яну погрозу кращого життя й знаходить вихід, користуючись життєвою мудрістю: «Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що ростуть бур’яни, він …вириває їх з коріннями». Селяни на чолі з Давидом Мотузкой «виривають із коріннями» Матюхину стаю, тепер перед ними «дорога в ранкову далечінь». Можливо, прийде час, коли й перед нами відкриється ця «дорога», коли й ми зуміємо «вирвати з коріннями» весь «бур’ян», тому що все-таки таки паростки його залишилися. Як хочеться в це вірити!