Поезія Дмитра Павличка «Два кольори» сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити свою любов до матері, щоб висловити подяку за її любов і турботу. Я вражена тим, як авторові вдалося у невеликому за розміром творі вмістити усе життя ліричного героя від того часу, коли він «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами», до того, коли йому «війнула в очі сивина». Та на всіх життєвих дорогах супроводжувала героя вишита матір’ю сорочка, яка, я гадаю, і захищала його, і додавала сил, наснаги у важкі часи.

Пісня «Два кольори» стала народною, її люблять і часто співають. Вона є справді українською. Мені здається, що її дуже важко перекласти іншою мовою, бо сорочка-вишиванка, оберіг — це українські традиції, народні символи. Широка тама кольорів у вишиванках, але переважають у них два кольори: червоний і чорний. Здавна відомо, що червоний означає любов, а чорний — журбу. Бо саме з таких почуттів, як любов і щастя, сум і журба, радість і печаль, складається людське життя. Ці почуття органічно поєднуються, переплітаються, як червоні і чорні нитки на маминому шитті. Як червона і чорна нитка у вишиванні, так радість і журба у житті — завжди поруч:

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

У цій пісні багато спільного з відомою «Піснею про рушник» на слова Андрія Малишка. Та ж сама синівська любов до батьківського дому, до рідного краю, до матері. І як оберіг, як символ людського життя з його злетами і падіннями, щастям і журбою — сорочка, вишита червоними та чорними нитками.

Мені дуже подобається пісня «Два кольори» своєю ліричністю, задушевністю, теплом і мелодійністю. Я впевнена, що ще довго чаруватиме слухачів своєю неповторною красою.