Душу нашого українського народу наділена лагідністю, природним тактом, тонким розумом, поетичним світовідчуванням, здатністю жартувати. Саме пинимая в увагу ці особливості національного характеру, і створив Степан Васильченко образи людей, яким властиве почуття гумору («Свекор»), зобразили життєві комічні ситуації («Басурман»). Оповідання «Свекор» знайомить нас із маленькою Волошкою, що «завжди викликав посмішку в дорослих» через його сердитий «старовання». У сім’ї вже звикли із цим недоліком маленького сина й тому ставляться до нього сиронией.

Ми начебто попадаємо в лагідну-мудру атмосферу сім’ї, сповнену й турботою, і любов’ю, і незлим глузуванням над Васильковим «старечим» розсудливістю. Батьки розуміють, що осудом і гуркотом тут не допоможеш. Не можна без сміху читати оповідання «Басурман». І хоча описано в ньому незначний епізод сварки маленького Семена із заклопотаною матір’ю, але стільки лагідного гумору, родинного тепла й народної мудрості в кожному рядку!

Ми розуміємо, що мати, хоча й лається на «басурмана» (тому що той не хоче молитися), але серцем намагається дати йому розуму. Вона залякує пеклом сина, цю «хрещену тварину», і відразу «лагідним, тихим голосом» застерігає своєї дитини від пекельних мучень і стає зрозумілим, що й материнського сердитого слова, і лупцювання за цигарку, і вигнання з будинку «до басурманам» - це все викликано переживаннями за рідного сина, за його душу, його майбутнє. Тому щасливим очікуванням озиваються в нашому серці «могутні дрібні передзвони радісного нового паламаря», яким стає у власній уяві бешкетник Семен