“Злочин і покарання” - один із кращих добутків великого російського письменника другої половини XIX століття Ф. М. Достоєвського. Тим часом важко знайти інше настільки давно й одностайно визнаний класичний добуток, оцінки якого були б настільки суперечливі й далі протилежні, причому розбіжності ці зв’язані саме з питанням про мотиви злочину Раскольникова й про відношення до них Ф. М. Достоєвського. На думку багатьох дослідників, домінує все-таки концепція подвійності мотивів. Перший являє собою теорію “права сильного”, що відбивала дух часу й була породженням суспільної теорії нігілізму: “Я хотів Наполеоном зробитися, того й убив”.

Другий - повна протилежність першому: бажання добра людям, прагнення врятувати сестру від загибелі, а собі дати можливість добрими справами всього наступного життя загладити злочин. Деякі дослідники знаходять три, чотири й навіть більше мотиви, але всі вони тяжіють до двох перерахованим вище полюсів. Взагалі, приступаючи до роботи над романом, Достоєвський писав: “…знищити невизначеність, тобто так або этак пояснити все вбивство…

”. Є літературознавці, які вважають, що зробити це Достоєвському не вдалося: він так і не дійшов висновку, як саме мотивувати злочин, і залишилися дві, “не погоджені між собою” мотивування, залишилася невизначеність. Друга, більше розповсюджена точка зору полягає в тім, що спочатку в Достоєвського були коливання, але він їх вирішив “діалектично”, тобто - сполучивши обидві. Виходить, що Раскольникову хочеться, або йому це тільки здається, бути “добрим Наполеоном”. У цьому словосполученні сполучене несумісне, але в цьому-те й криється зерно, суть питання

Усе, що послужило мотивами злочину Родіона Раскольникова, побудовано на глибоких, заплутаних протиріччях, у яких нам і має бути розібратися. Насамперед їх варто шукати у внутрішніх протиріччях самої натури Раскольникова. Не випадково автор дав йому таке прізвище, що постійно нагадувала б читачеві про внутрішній розкол героя. Але цей розкол зовсім не слід розуміти як боротьбу між “поганими” і “гарними” мотивами злочину. Так здається самому Раскольникову, але це лише його самообман, і ми не повинні йому піддаватися

Те, що насправді відбувається в душі Р. Раскольникова, вірно визначив сучасний літературознавець Ю. Ф. Ка-Рякин: “боротьба мотивів за злочин проти нього”, “правих і неправих цілей, що визначають і свої засоби”. Підтвердженням суперечливості характеру Раскольникова є й слова Разумихина, що знає Родіона деяким, але краще інших: “великодушний і добрий” і в той же час “холодний і бесчувственен до нелюдськості”. І сам Достоєвський пише: “…

уже в наступну мінуту це ставала не та людина, що був у попередню”. І, як знов-таки вірно помітив Карякин, “навіть сни його - теж різні, протилежні”: один сон - “застереження від убивства”, другий - його “повторення”. Кожне слово героя “розколоте” і в сутності вже містить у себе реали: “проклята мрія”, “похмурий захват”, “кров по совісті”.

Скоріше, ці словосполучення варто було б розбити на два ряди слів: “проклята, похмурий, кров” і “мрія, захват, совість”. Такий порядок характерний для свідомості звичайної людини. Але в сложнейшей системі самосвідомості Раскольникова порядок порушується, і між несумісними поняттями відбувається боротьба. Родіон Розкольників постійно відчуває боротьбу, але він неправильно неї розуміє, словом, піддається самообману, видаючи боротьбу за протистояння правих цілей неправим засобам

Нерідко мотив убивства пояснюють фатальним впливом міста. Дійсно, задушлива атмосфера вузьких і курних вулиць, гробообразная комірка Раскольникова - все це, можна сказати без перебільшення, погубило його: “рідко де найдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі”. Погубило, але аж ніяк не як героя, що вступив у сутичку з далеким йому миром в ім’я правих мет

Розкольників намагався встати на цей шлях, але незабаром розчарувався в ньому й упокорився з існуючим порядком. Змінити щось у цьому світі здається Родіонові Раскольникову неможливим, так само як зупинити скриплячу, але все-таки діючу машину. Над теорією “загального щастя” герой сміється: “несу, мов, цеглинка на загальне щастя…

Ха-Ха!” И відбувається трагедія - внутрішня поразка Раскольникова, його поневолення цими замкнутими стінами й брудними вулицями. Перевертається вся система цінностей героя - він уже заражений “впливами” Петербурга, і його щиросердечний стан дійсно приймає форму хвороби. І, як відзначив Ю. Ф. Карякин, “не кепську п’єсу хоче він скасувати, а намагається (безнадійно) зіграти в ній іншу роль, роль головного героя”. Наступний крок хворого розуму - перекручена арифметика - “одна смерть Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 і сто життів замість”, “купа” обставин, що налягли разом на героя, які той порахував за фатальні

Повний розпач у його теперішнім положенні, неможливість урятувати сестру, допомогти зломленому життям Мармеладову і його сім’ї, загубленій назавжди дівчинці, що вийшла на панель, наводять нас на думку про, так сказати, “нетрадиційному засобі”… Питання в тім, чи зможе він ним скористатися? Уже всього його борошна до здійснення злочину дають Р. Раскольникову відчути, що він не здатний на таке. Але в той вирішальний момент, коли герой уже майже звільнився від влади цієї ідеї й просив Бога вказати йому правильний шлях, дорога приводить його до місця, де він чує свій вирок: завтра й у певній годині

Усе вирішено, Розкольників уже майже свідомо жертвує собою заради порятунку інших. Хто він - новий Христос, Месія? Обравши роль рятівника людства, Родіон Розкольників прагне “устати” над глупою юрбою й силою своєї влади зробити те, що він хоче

Але здійснюється його місія по-іншому: його приклад показує оторвавшейся від народу й божевільної на “наполеонівській ідеї” інтелігенції всю її нелюдськість і нікчемність. Але як би те не було, такого призначення сам Розкольників угадати, зрозуміло, не міг би, у цьому він цілком підкорився авторській волі. І, тому “добро” ніяк не можна вважати мотивом злочину

И знову посилаючись на Ю. Ф. Каря-Кина, можна сказати, що якщо “добро” спочатку й протистояло злочину, те потім воно капітулювало перед злом, а ще пізніше - стало непомітно прикривати собою гірку правду: “Я просто вбив, для себе вбив…” Таким чином, нам удалося ледве ближче розглянути той складний і заплутаний клубок, той вузол, у якому сплетені мотиви злочину Родіона Раскольникова. Складність ця - гнітюча, важка, немов тягар, так що як би, щоб відомстити їй хочеться сказати: все геніальне просто, підтверджуючи тим самим протиприродність подібної ускладненості, що граничить із плутаниною, хаосом. Звідси випливає побачена Ю. Ф. Карякиным головна думка Ф. М. Достоєвського: “не в тім справа, як обґрунтувати злочин, а в тім, що неприпустимо його обґрунтовувати як би те не було”.