У своїх віршах про Москву Марина Цветаева звертається до рідного міста не просто як до рідної домівки, де знаходить собі притулок будь-який «бездомний», що живе на Русі, але й начебто до кого живому й у той же час невидимому й далекому. Москва! Який величезний Странноприимний будинок! Всяк на Русі - бездомний, Ми все до тебе прийдемо. М. Цветаева не зрячи так докладно описує московські будинки й життя їхніх колишніх мешканців. У кожному чотиривірші «Будиночків старої Москви» перед нами спливають майже забуті образи:

Кучері, схилені до пяльцам,

Погляди портретів в упор.

Дивно постукувати пальцем

Об дерев’яний забір!

Для Цветаевой Москва - це також величезний храм, що зціляє будь-яку щиросердечну недугу. Так, у вірші «Над синевою підмосковних гаїв» Марина Іванівна описує сліпих, «у тьмі пасших Бога» і, що ступають по Калузькій дорозі по напрямку, звідки доноситься дзенькіт московських дзвонів. Ці люди-сліпі, хоча цілком можливо, що ока їх бачать, а сліпота виражає себе в марних життєвих пошуках, у розпачі, у зневірі. Однак у той же час ця сліпота настільки вже задушила, висушила цих людей, що як у передсмертну годину вмираючий раптово легшає, так і їх у самий критичний момент життя раптом опромінює дзенькіт московських дзвонів, що пророкує порятунок і розрада. Цей дзенькіт доноситься звідкись із небес. І мені здається, що саме саме це й показує відношення Марини Цветаевой до Москви як ксвятине.

В іншому вірші Цветаева так говорить про це:

И не знаєш ти, що зарозвівайся в Кремлі

Легше дихається - чим на всій землі!

И не знаєш ти, що зарозвівайся в Кремлі

Я молюся тобі - до зорі

Отчого М. Цветаева загострює свою увагу саме на Кремлі, адже Москва - велике місто, де існує багато місць, які Цветаева могла б назвати також самими духовно чистими? Ні, Кремль дійсно є в цьому змісті центром Москви. Адже навіть історія його зведення носить містичний відтінок. Молитву поруч із Кремлем М. Цветаева обертає не тільки до Москви, Росії, але й до небес,

Ганна Саакянц у своїй вступній статті до збірника віршів М. Цветаевой згадує про її висловлення про життя, які, природно, відбиваються в її творчості: «Все моє життя - роман із власною душею»; «Мені нічого не потрібно, крім своєї душі». Мені здається, що подібні думки можуть бути висловлені тільки людиною, що володіє величезною внутрішньою дисципліною, багатою культурою, упевненістю у своїх силах

Жаль, звичайно, що до кінця життя Марина Іванівна зневірилася в себе. І, напевно, тому вона закінчила свій життєвий шлях так трагично. Однак вона залишила велику спадщину після себе - свої вірші, у яких живе її душачи