Сто п’ятдесят сім років пройшло від дня трагічної загибелі Олександра Сергійовича Пушкіна. Але хіба існує у світі така сила, що здатна знищити життєлюбне, Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 слово, що піднімає людини! Тут зло безсило, і навіть час не владно. Інший стала рідна країна поета, нові люди зі своїми радостями й сумами живуть на її просторах, народилися нові поети. Але ім’я Пушкіна не тільки не втратило своєї чарівності, а стало ближче й рідніше кожній людині. Тому що в особистості й добутках А. С. Пушкіна з винятковою глибиною, яскравістю й красою втілилися риси російського народу: споконвічна любов до рідної землі, непереборне прагнення до волі, високий гуманізм, шляхетність, світлий розум і стійкість характеру, віра в краще життя всіх людей

Мудрість і чарівність творів Пушкіна, духовне багатство його особистості - незамінна школа моральності для людей всіх віків. Дитинство і юність, зрілість і старість знаходять у його життєвому й творчому досвіді чимало дорогоцінного. Читаючи вірші Пушкіна, ми як би припадаємо до невичерпного джерела піднесеного, гуманного, витонченого

А. С. Пушкін цінував дружбу й умів любити гідних, близьких за духом людей беззавітно. Він міг весело й безтурботно жартувати над товаришами в годинники дозвілля й плакати від радості, обіймаючи друга-декабриста, засудженого на каторгу. Він був вірний міцній, непідробленій дружбі й присвятив їй чимало схвильованих рядків: Знову я вам, про юні друзі! Мрячні сокрылись дні розлуки, И братові знову простяглися ваші руки, Ваше жваве коло побачило знову я. Багато віршів А. С. Пушкін присвятив ліцейським друзям. Ці звертання й послання перейняті глибокою щирістю й доброзичливістю: Довідайся любов, невідому мені; Любов надій, захватів, упоенья: И дні твої польотом сновиденья Так пролетять у щасливій тиші

У цьому вірші Пушкін також доводить свою вірність і відданість ліцейським друзям: Прости! Де б не був я: у чи вогні смертної битви, При чи мирних брегах рідного струмка, Святому братерству вірний я. Почуття дружби, винесене з ліцею, одушевляло поета все життя. І, звичайно, назавжди залишаться в пам’яті рядка, звернені до друзів-ліцеїстам, які стали гімном шляхетному почуттю дружби: Друзі мої, прекрасний наш сполучник! Він, як душу, нероздільний і вічний - Неколебим, вільний і безтурботний… Не можна не погодитися з Пушкіним, що дружба, як і любов, необхідна людині

Як гарячий і щирий поет у дружніх посланнях, як свято для нього поняття “приятельства”! Пушкіна сумний і самотній, коли поруч із ним немає вірного друга: Сумний я: із мною друга ні, З ким довгу запік би я розлуку, Кому б міг потиснути від серця руку И побажати веселих багато років. У посланні “До Чаадаєва” (1821) ми знову бачимо Пушкіна, вірного, відданого, страждаючого від розлуки: Лазур чужих небес, полуденні краї; Ні музи, ні праці, ні радості дозвілля, Ніщо не замінить єдиного друга. Любов’ю й подякою перейняті рядки цього вірша, присвяченого другові - “цінителеві щиросердечних сил”, людині, що “у мінуту загибелі над безоднею потаєної підтримав недремною рукою”, що “другові замінив надію й спокій”, “душу пожвавлював радою иль докором”. Але свої вірші А. С. Пушкін присвячував не тільки друзям-ліцеїстам, але й дорогим йому людям. Ми згадуємо дружнє послання, зігріте дивним щиросердечним теплом і присвячене няньці поета, Орисі Родіонівні

З якимсь незвичайним пещенням і турботою пише він рядка: Подруга днів моїх суворих, Голубка старезна моя, Одна в глухомані лісів соснових Давно, давно ти чекаєш мене. А пушкінські вірші про любов! Їх по праву називають шедеврами світової ліричної поезії. Він пише про жінку піднесено, тремтливо й шляхетно. Захоплені визнання, жартівливі запевнення, пристрасть і ревнощі, ніжність і досада, якесь особлива шляхетність почуття, самозабуття й самовідданість пронизують вірші, звернені до жінок, яких любив, якими захоплювався поет: Я вас любив безмовно, безнадійно, Те боязкістю, то ревнощами млоїмо; Я вас любив так искренно, так ніжно, Як дай вам бог улюбленої бути іншим

Лірика Пушкіна - дзеркало його душі. Кожний вірш є часточкою його життя. Гарячий, вразливий, швидко займистий Пушкін захоплювався багатьма. В одних закохувався легко й на короткі мгновенья, інших любив З таким важким напряженьем, З такою нежною, томливою тугою, З такою шаленістю й мученьем. Мінялися подруги, кохані, адресати його ліричних визнань, але незмінними залишалися велике служіння Любові й Красі, ніжність і відданість тим, хто розбудив у душі поета високе почуття, подяка Жінці - джерелу творчого натхнення: Досить!

у гордості моєї Я мислити буду з умиленьем: Я славою був зобов’язаний їй - А може бути, і вдохновеньем. У лірику Пушкіна виникає поетично узагальнений образ Любові, що постійно супроводжує натхненню: И серце б’ється в упоенье, И для нього воскресли знову И божество, і вдохновенье, И життя, і сльози, і любов. Уже в зрілі роки, осмислюючи пройдений шлях і намагаючись заглянути в майбутнє, Пушкін назве любов у числі найбільших життєвих цінностей поряд із працею й творчістю

Любов для Пушкіна - святе почуття. Для нього “дорого любові мученье”, він навіть готовий умерти заради любові, але вмерти люблячи. Про це він пише у вірші “Пробудження” (1816). Читаючи вірші Пушкіна, ми відчуваємо щирість і шляхетність поета

Краса для нього - “святиня”. Поет беззахисний перед красою, його серце на неї озивається захватом. Але захват перед красою не робить поета вітряним, легковажним шанувальником кожної красуні

Його почуття до улюбленого глибоко й незмінно, навіть якщо доля розлучила його з нею (“Талісман”). “Є завжди щось особливе шляхетне, лагідному, ніжному, запашному й граціозне у всякому почутті Пушкіна”, - писав В. Г. Бєлінський. Він уважав, що “ніхто з російських поетів не здобував собі такого незаперечного права бути вихователем і юних, і змужнілих, і навіть старих…

читачів, як Пушкін, тому що ми не знаємо на Русі більше морального, при великости таланта, поета, як Пушкін”.