Із самого початку тема “Міжнародні морські протоки й канали” мене дуже зацікавила. Мені цікаво розглядати ту саму тему під різними кутами, читати різну літературу, порівнювати думки різних людей. Але саме ця тема мене зацікавила, тому що ці протоки й канали дуже важливі, і протягом усього історичного процесу багато країн боролися за володіння ними. Протоки й канали є одним з головних факторів у сфері міжнародних перевезень і торгівлі. Серед них помітно виділяються міжнародні протоки й канали. Вони завжди мали важливе історичне значення. Це цілком зрозуміло, тому що володіння тим або іншій протоці або каналом часто означало для держави можливість регулювання й контролю за морським повідомленням між різними державами. Країна, що контролює дану протоку або канал, могла встановити блокаду й у такий спосіб вплинути на економічний розвиток окремих держав і миру в цілому. Морські шляхи завжди були найбільш прийнятні й зручні для транспортування різних вантажів і подорожей. Їхня роль не змінилася й у цей час. Часте відкриття новий канал або протоки приводило до серйозних світових наслідків: виникненню нової держави, удосконаленню торгівлі, розквіту або занепаду міст або навіть держав. Не можна не відзначити, що найчастіше існує недолік проток або каналів у певних місцях. Людина навчилася виправляти географічну карту по своєму бажанню. Про це свідчить будівля всі нових каналів. З вищевикладеного треба, що практично кожна протока й канал мають багату історію, впливають на економіку прилеглих країн і всього миру. Багато хто з них відрізняються красою й багатою історією. Однак, на мій погляд, найбільш важливими з них є Босфор, Дарданелли й Суецький канал. У моєму рефераті я постаралася дати найбільш повну характеристику цих каналів і проток, розповісти про географічне положення, історію їхнього відкриття або будівлі, дати їм всеосяжну оцінку з використанням різних джерел

1.Чорноморські протоки

Рідко говорять про їх окремо, у нашім поданні вони виступають як єдине ціле. Чорноморські протоки, говоримо ми, і це поняття обхоплює не тільки самі протоки, але й Мармурове море, розташоване між ними. Чорноморські протоки - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Средиземним морями, і вони займають особливе положення в системі міжнародних морських шляхів

1.1 Історичний шлях чорноморських проток .

Поки Візантія, а після завоювання в 1453 році Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання чорноморських проток було внутрішньою справою цих держав. До кінця сімнадцятого століття обстановка істотно змінилася. Петро 1 приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 році взяв Азов. Таким чином, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер і склав згодом важливу частину так званого східного питання

До початку російсько-турецької війни 1768-1774 років Росія не ставила перед собою широких міжнародних завдань. Завданням першої необхідності було прагнення закріпитися на Чорноморському узбережжі, забезпечити свободу морської торгівлі в Чорному морі, удержати за собою раніше завойований Азов і встановити з Туреччиною дипломатичні відносини нарівні із західноєвропейськими державами. Однак уже в ході війни стало ясно, що зовнішньополітична програма може бути розширена за рахунок вимоги пропуску російських судів через Босфор і Дарданелли й права робити заступництво християнському населенню Туреччини. У результаті успіхів російської армії й флоту в 1774 році був підписаний Кючук-Кайнарджийский мирний договір, що мав важливе значення як для внутрішнього розвитку Росії, так і для міжнародних відносин. Перетворення Росії в чорноморську державу включило неї в сферу міжнародних проблем, пов’язаних з рішенням східного питання. Потім Росія висунула нову політичну вимогу - відкриття проток для росіян військових кораблів

Відразу ж після підписання Кючук-Кайнарджийского договору проблема проток викликала різке зіткнення із західними державами. Один французький дипломат написав в 1776 році: “Захоплення Росією Константинополя, її вихід у Середземне море, її володіння протоками представляють у цей час найбільшу небезпеку для Європи”. Пізніше право торговельного мореплавання одержали й інші держави, за винятком держав, що воюють Стурцией.

Набагато більше складною справою для Росії було врегулювання питання про прохід військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в чорноморських протоках такого режиму, що, забезпечуючи їхнім військовим флотам надійний зв’язок з відкритими морями, у той же час відгородив би ці країни від погрози агресії з боку нечорноморських держав. Цей принцип був чітко сформульований в 1802 році канцлером Воронцовим у відповідь на претензії Франції, що домагалася для свого військового флоту права проходу через чорноморські протоки. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських держав, вона по російсько-турецьких союзних договорах 1799 і 1805 років надала росіянином військовим кораблям право проходу в Середземне море

Тим часом нечорноморські держави, у першу чергу Великобританія й Франція, прагнули одержати право необмеженого доступу в Чорне море для своїх не тільки торговельних, але й військових судів, з одночасною забороною проходу через чорноморські протоки російського військового флоту. Але оскільки відкрито обґрунтувати настільки неправомірна вимога не представлялося можливим, вони домагалися «рівності» з Росією, тобто або повного відкриття, або повного закриття чорноморських проток для військових кораблів усіх країн

Під впливом наполеонівської дипломатії Туреччина в 1806 році скасувала в порушення союзного договору 1805 року з Росією вільний пропуск російських кораблів через протоки. Через три роки під час російсько-турецької війни Великобританія нав’язала Туреччини договір, що під видом “древнього правила Османської імперії” забороняв пропуск через чорноморські протоки військових кораблів будь-якої іноземної держави

40-е роки 19 століття були часом значного загострення міжнародних відносин Близькому Сході, посилення боротьби європейських держав за перевагу в Константинополі. Розвиток капіталістичних відносин у Європі, з одного боку, і розкладання феодально-ленної системи в Туреччині, з іншої, визначали колоніальний, загарбницький характер політики великих держав по відношенню Ктурции.

Росія добровільно відмовилася від переваг, отриманих у результаті підписання Ункяр-Искелесийского договору й погодилася передати Босфор і Дарданелли під міжнародний контроль. Російський уряд сподівався, що збереження проток у руках султана при міжнародній гарантії їхнього закриття допоможе зберегти безпеку чорноморських границь і забезпечити мирний і сприятливий розвиток південних областей держави. У даному питанні виявилося ослаблення царату і його побоювання, що протоки будуть захоплені Англією й Францією. Однак всі розрахунки самодержавства виявилися в остаточному підсумку помилковими. Царська дипломатія в ході східної кризи зазнала повної поразки. Міжнародна гарантія проток позбавляла Росію привілейованого положення в Туреччині, не забезпечувала безпеки Чорноморського узбережжя й послабляла її вплив на Близькому Сході. Європейська криза й Лондонські конвенції 40-х років не змогли дозволити східного питання, а лише ще більше загострили суперечності великих держав

Ункяр-Искелесийский договір 1833 року, фактично відновивши російсько-турецький сполучник, поставив за обов’язок Туреччині закривати на вимогу Росії Дарданелли для проходу військових кораблів інших держав Однак уже Лондонська конвенція 1840 року відродила нібито завжди існуюче “древнє правило Османської імперії”.

Pages: 1 2 3 4