Творчість Михайла Михайловича Пришвіна, «найбільшого поета й великого жизнелюбца», перейнято напруженими міркуваннями про сутності окремої людської особистості і її взаємин з навколишньою природою й з людським суспільством. У пошуках рішення цієї проблеми письменник пройшов важкий шлях, суть якого сам Пришвін позначав формулою: «Весь шлях мій був із самітності в люди». Перша книга Пришвіна - «У краї неляканих птахів» опублікована в 1907 році, коли за плечима автора були виключення з гімназії (за «втечу в Азію» і брутальність учителеві) і з Ризького політехнікуму (за революційну діяльність), робота в марксистських кружках, арешт і посилання, роки навчання в Німеччині, робота біологом і агрономом

«У краї неляканих птахів», як і другий великий добуток письменника - «За чарівним колобком», не простий опис подорожей автора на Північ. Це й поетичний гімн людям, що живуть у суворих умовах, і чесне оповідання публіциста, що побачив у краї неляканих птахів жандарма - символ самодержавної й безправної Русі, і роздуму філософа про людину. Людини, особистість письменник шукає в Поволжя («У стін Граду невидимого»), у киргизьких степах («Чорний араб»), у Криму («Славні бубни»). Болісні пошуки щиросердечної гармонії розкриті Пришвіним в автобіографічному образі Михайла Алпатова, героя роману «Кощеева ланцюг». Російська дійсність 30-40-х років допомагає письменникові побачити в соціалізмі умови для гармонії особистості, природи й суспільства. Уже в повісті «Жень-шень» герої Пришвіна роблять перші кроки до з’єднання особистого покликання із громадським обов’язком. Упевненість у торжестві людяності, у перемозі життя над смертю наповнює всі пізні добутки письменника, від «Комори сонця» і «Корабельної хащі» до «Государевої дороги» і щоденникових записів. Пришвін ніколи не ділив свою творчість на доросле й дитяче. «Я завжди, все життя свою працюю над однією й тією же темою, у якій і дитяча й загальна література зливаються в єдине ціле»1,- затверджував письменник. Саме тому оповідання для дітей або включалися їм у книги для дорослих, або були фрагментами цих книг, відповідно відредагованими 2.

• «Єдиною темою, над якою я працюю,- говорив Пришвін,- є дитя, що я зберігаю в собі» . Серед щоденникових записів письменника є й такі: «Дитяча віра в людей - це світлий героїчний шлях»; «Нова людина - це дитина, а якщо про нього треба розповідати, то розповідайте про дорослому, що сумели зберегти в собі дитини».

Як видно з наведених записів, головне, що цінував Пришвін у дитині, що вважав потрібним культивувати, були оптимізм, почуття невтраченого подиву миром, чуйність на біль і радість. Замилуванням перед красою природи й людини, її друга й хазяїна, перейняті всі добутки письменника. Звертаючись до юного читача, художник затверджує, що мир повний чудес і «це… чудеса не як у казці про живу воду й мертвої, а теперішні… вони відбуваються по всіх усюдах і у всяку хвилину нашого життя, але тільки часто ми, маючи ока, їх не бачимо, маючи вуха - не чуємо»’. Пришвін бачить і чує ці чудеса й розкриває їх перед дитиною. Для нього немає рослин взагалі, а є білі гриби, кривава ягідка костяниця, блакитна чорниця, червона брусниця, кукушкини слезки, валеріанка, петров хрест, заяча капуста. Для нього немає тварин і птахів взагалі, а є скопи, трясогузка, журавель, ворона, чапля, вівсянка, землерийка, гусак, бджола, джміль, лисиця, гадюка. І це тільки у двох оповіданнях - «Лисичкин хліб» і «Гості». Якщо ж взяти й інші, те, мабуть, не найдеться жодного звіра або рослини середньої смуги Росії, які б не були згадані Пришвіним. Автор не обмежується одним згадуванням, а наділяє своїх «героїв» голосами й звичками, які надовго лягають на згадку: «Скопи прилетіла, рибний хижак,- ніс гачком, ока зіркі, ясно-жовті,- виглядала собі видобуток зверху, зупинялася в повітрі для цього й пряла крильми» 2.

Звірі й птахи у Пришвіна «кукуют», «гудуть», «свистять», «сичать», «репетують», «пищать»; кожний з них по-своєму рухається. Навіть дерева й рослини в пришвинских описах стають живими: кульбаби, як діти, засипають по вечорах і прокидаються по ранках («Золотий луг»); точно богатир, вибивається з-під аркушів гриб («Силач»); шепотить ліс («Шепіт у лісі»). Письменник не тільки чудово знає природу, уміє помітити те, повз що люди часто проходять равнодушно, але й має вміння передати поезію миру в описах (див. «Іменини осинки», «Дзвіночок» і інші оповідання), у порівняннях («Ялина, як дама в концертному платті до самої землі, а навколо молоденькі елочки-голоножки»; «Ріка лежить холодна, дивиться загадково, як кішка, коли їй нічого від людини не потрібно»; «Зірки, як вербички, розпухають у прозорих хмарах»), навіть просто в назвах оповідань («Осинкам холодно», «Чудесний доктор», «Дерева в полоні», «Лисичкин хліб»). Письменник уважає, що, чим богаче духовний мир людини, тим більше бачить він у природі, тому що привносить у неї свої переживання, відчуття

От чому, говорячи про тваринний світ, письменник особливо виділяє материнство. Не раз розповість Пришвін, як ризикує собою мати, захищаючи дитинчати від собаки («Ярик»), від орла («Орлине гніздо») і від інших ворогів («Хлопці й каченята», «Пікова дама»). З посмішкою повідає художник про те, як звір^-батьки піклуються про своє потомство, учать його («Курка на стовпах», «Борець і Плаксій», «Перша стійка»). Художника радують у тварин такі прекрасні якості, як розум, кмітливість («Синій постіл», «Нерль», «Винахідник») . Принцип «родинної уваги» людини до природи дозволяє письменникові наділити звірів здатністю «розмовляти», «мислити». Лягаве щеня Ромка зштовхнув у підвал цегла. Цегла зашуміла - Ромка злякався. «Чим довше стояв Ромка, тим йому ставало опасней і страшней: по собачих почуттях виходить так, що, ніж мертвее затаїться ворог, тим ужаснее буде, коли він раптом оживе й стрибне. «Перестою»,- повторює про себе Ромка. І чудиться йому, начебто цегла шепотить: «Перележу». На гавкіт щеняти прибігла мати - Кэт. «Кэт довідалася по заходу Роминой лабети слід на страшній цеглі, понюхала його: цегла була зовсім мертвий і безпечний

Аналогічні приклади можна знайти в багатьох оповіданнях Пришвіна, де «розмовляють» собаки («Жахлива зустріч», «Курка на стовпах», «Сват») і інші тварини й птахи («Гаечки», «Вискочка», «Терентій»). Найчастіше це людська розмова, іноді звуконаслідування й дії, що витлумачують автором («Філін», «Зрадницька ковбаса»), часом невласно-пряме мовлення («Як Ромка переходив струмок») або однобічне звертання герой^-людей кзверям.

Але в кожному із цих випадків - і це дуже важливо - письменник уміє зберегти ту границю, що відокремлює тварин від людини. Відзначаючи, що в його оповіданнях «природа й людина з’єднуються в єдності», М. М. Пришвін записала в щоденнику 1 квітня 1942 року: «Але ця єдність не є поступка природі, а свідомість свого споріднення й вищого керівного значення у світовій творчості». В інших випадках, найчастіше у фабульних оповіданнях, хоча психологічний стан тварин і передано в людських відчуттях і словах, умовність цього прийому або обмовляється безпосередньо авторськими ремарками типу «напевно», «відповів по-своєму», «очами сказала», «неважко було догадатися, про що вони думали», «це в них значило» і т.п., або обумовлюється відверто фольклорним казковим змістом сюжету («Дергач і перепелиця»).

Pages: 1 2