Але сильніше всього зближає Ціолковського з Федоровим ідея неминучості виходу людини в космос. Саме Федоров ще із середини минулого століття першим став розробляти цю ідею, причому розробляти ґрунтовно, із всіляких сторін, від природних і соціально-економічних до моральних. Аргументи “за” у нього різноманітні: неможливість досягти повної регуляції лише в межах Землі, що залежить від усього космосу, що також зношується, згоряє, “падає”; разом з тим у нескінченних просторах Всесвіту повинні розміститися й мириади відроджених поколінь, так що “відшукання нових землиц” стає готуванням “небесних обителей” батькам

Точні слова Ціолковського: “Спочатку неминуче йдуть: думка, фантазія, казка. За ними прямує науковий розрахунок, і вже зрештою виконання вінчає думка”. Сам він рішуче приступає до другого етапу цієї послідовності, виводить тепер знаменитої формулу, що стала, кінцевої швидкості руху ракети, присвячує своя наукова творчість технічному обґрунтуванню ракети як поки єдино доцільного снаряда для космічних подорожей

Свою віру в реальність польотів за межі земної атмосфери Ціолковський засновував на розрахунках умов для життя в невагомості, що нині є звичайною практикою космонавтики

На закінчення хотілося б ще раз підкреслити загальні родові риси космічного, активно-еволюційного напрямку філософського й наукового пошуку, здійсненого в Росії за останнє сторіччя. Насамперед це розуміння висхідного характеру еволюції, росту в ній розуму й визнання необхідності нового, свідомо-активного її етапу, що одержує різні назви - від “регуляції природи” до ноосфери. У релігійних космистов вища мета руху зветься Царства Божого, Царства небесного

Затверджується й недосконалість, “проміжність” нинішньої, ще кризового, потребуючого подальшого росту природи людини, але разом - і високе його достоїнство, перетворювальна роль у світобудові. І в релігійній галузі російського космизма, у центральній його темі богочеловечества, тріумфує ідея творчого покликання людини. Виникає новий погляд на людину як не тільки на історичного соціального діяча, біологічний або екзистенціальний суб’єкт, але й на істоту що еволюціонує, творчо самопереважаюче, космічне

Самій науці, точніше, грандіозному синтезу наук, об’єднаних у загальну космічну науку про життя, дається новий напрямок розвитку. Адже поки наука, основна творча сила сучасного миру, працює з рівним цинічним успіхом і на руйнування. За це багато в чому ответствен той фундаментальний вибір, що панує в сучасному світі з його фактичним обожнюванням нинішньої природної даності людини, його природних границь, вибір, що не дерзає їх розсовувати, тобто ідеал людини, що пробує й затверджує себе в усі виміри й кінці своєї природи, у тому числі темні й “демонічні”, що зізнаються однаково правочинними, ідеал, що відмовляється від імперативу еволюційного сходження. Ноосферний, космічний ідеал повинен бути розкритий у такій конкретності, щоб він міг захопити дійсно всіх. Вищим благом не можна визнати просто дослідження й нескінченне пізнання невідомо для чого й лише для творення тимчасового, матеріального комфорту живучої. Вищим благом може бути тільки життя, причому життя в її духовному кольорі, життя особистісна, збереження, продовження, розвиток її.

Сила космистов у тім, що обґрунтували й моральну й об’єктивну необхідність активної еволюції, ноосфери. Ноосферное напрямок вибраний самою еволюцією, глибинним законом розвитку миру, що видвинули розум як своє знаряддя. Науковими фактами, емпіричними узагальненнями Вернадський доводить нам: працювати проти еволюції, проти нового й об’єктивно-неминучого, свідомого, розумного її етапу, що перетворить мир і природу самої людини, нерозумно й даремно.

Pages: 1 2