И отут пригадується оповідання Пришвіна «Світло й тінь» (Щоденник письменника): «Якщо квіти, дерево всюди піднімаються на світло, те й людина із цієї ж біологічної точки зору особливо прагне вгору, до світла, і звичайно, він цей самий рух своє вгору, до світла називає прогресом… Світло приходить від Сонця, тінь від землі, і життя, породжене світлом і тінню, проходить у звичайній боротьбі двох цих початків: світла й тіні. Сонце, встаючи й ідучи, наближаючись і віддаляючись, визначає на землі наш порядок: наше місце й наш час, И вся краса на землі, розподіл світла й тіні, ліній і фарб, звуку, обрисів неба й обрію - всі, усе є явища цього порядку. Але де границі сонячного порядку й людського?

Лісу, поля, вода своїми парами й всім життям на землі прагне до світла, але, якби не було тіні, не могло б і життя бути на землі, на сонячному світлі все б згоріло… Ми живемо завдяки тіням, але тіні ми не дякуємо й вес дурне називаємо тіньовою стороною життя, а весь краще: розум, добро, красу - стороною світлої

Усе прагне до світла, але якби всім відразу - світло, життя б не було: хмари облягають тінню своєї сонячне світло, так і люди прикривають один одного тінню своєї, вона від нас самих, ми нею захищаємо дітей своїх від непосильного світла

Тепло нам або холодно - яка справа Сонцю до нас, вона жарить і жарить, незважаючи на життя, але так улаштоване життя, що все живе тягнеться ксвету.

Якби не було світла, усе поринуло б у ніч». Необхідність зла у світі дорівнює фізичному закону світла й тіней, але подібно тому як джерело світла перебуває зовні, а тінь відкидають лише непрозорі предмети, так і зло існує у світі лише внаслідок наявності в ньому «непрозорих душ», які не пропускають через себе божественне світло

Добра й зла не було в первозданному світі, добро й зло з’явилися потім. Те, що ми називаємо добром і злом, є результат недосконалості свідомості

Зло початок з’являтися у світі тоді, коли з’явилося серце, здатне почувати злісне, те, що не є зло по суті. У той момент, коли серце вперше допускає, що зло є, зло народжується в цьому серці, і в ньому починають боротися два початки. «Людині задане завдання пошуку щирої міри в собі, тому серед «так» і «ні», серед «добра» і «зла» він бореться стенью.

Злий початок - злі думки, брехливі вчинки, несправедливі слова, полювання, війна

Подібно тому як для окремої людини відсутність щиросердечного миру є джерелом занепокоєння й багатьох нещасть, так для цілого народу відсутність чеснот веде до голоду, до воєн, до світових виразок, пожежам і всіляким нещастям. Своїми помислами, почуттями й учинками людина перетворює навколишній світ, робить його пеклом або раєм, залежно від свого внутрішнього рівня» (Ю. Терапиано, «Маздеизм»).

Крім боротьби світла й тіні, у романі «Майстер і Маргарита» розглядається ще одна важлива проблема - проблема людини й віри

Слово «віра» неодноразово звучить у романі не тільки у звичному контексті питання Понтія Пілата до Иешуа Га-Ноцри: «… чивіриш ти в яких-небудь богів?» «Бог один» - відповів Иешуа, - у нього я вірю», але й у набагато більше широкому змісті: «Кожному буде дано по його вірі».

По суті, віра в останньому, більше широкому змісті, як найбільша моральна цінність, ідеал, ціль життя, є одним із брусків, на якому перевіряється моральний рівень кожного з персонажів. Віра у всемогутність грошей, прагнення будь-якими засобами хапнути побільше - це своєрідне кредо Босого, буфетника. Віра в любов - сенс життя Маргарити. Віра в доброту - головна, визначальна якість Иешуа. Страшно втратити віру, як втрачає Майстер віру у свій талант, у свій геніальний вгаданий роман. Страшно цієї віри не мати, що властиво, наприклад, Іванові Бездомному

За віру в мнимі цінності, за невміння й щиросердечну лінь знайти свою віру людин буває покараний, як у булгаковському романі персонажі покарані хворобою, страхом, борошнами совісті. Але зовсім страшно, коли людина свідомо віддає себе служінню мнимим цінностям, розуміючи їх хибність

В історії вітчизняної словесності за А. П. Чеховим міцно закріпилася репутація письменника якщо не цілком атеїстично настроєного, те хоча б індиферентного до питань віри. Це омана. Бути байдужним до релігійної істини він не міг. Вихований у твердих релігійних правилах, Чехов замолоду намагався знайти волю й незалежність тому, що деспотично нав’язувало йому раніше. Він знав так само, як і багато хто, сумніву, і ті висловлення його, які виражають ці сумніви, пізніше абсолютизировались писавшими про нього. Будь-яке, навіть і не цілком певне висловлення, витлумачувалося в цілком певному змісті

Із Чеховим це було робити тим більше просто, що сумніву свої він висловлював ясно, результати ж роздумів своїх, напруженого духовного пошуку не поспішав виставляти на суд людський

С. Н. Булгаков першим указав на світове значення ідей і художнього мислення письменника: «По силі релігійного шукання Чехов залишає позаду навіть Толстого, наближаючись до Достоєвського, що не має тут собі рівних». Чехів своєрідний у своїй творчості тим, що шукання правди, Бога, душі, сенсу життя він робив, досліджуючи не піднесені прояви людського духу, а моральні слабості, падіння, безсилля особистості, тобто ставив перед собою складні художні завдання. «Чехову близька була наріжна ідея християнської моралі, що є щирим етичним фундаментом усілякого демократизму, що всіляка живаючи душу, усіляке людське існування являє собою самостійну, незмінну, абсолютну цінність, що не може й не повинна бути розглянута як засіб, але яка має право на милостиню людської уваги».

Але подібна позиція, подібна постановка питання жадає від людини й крайньої релігійної напруги, тому що таїть у собі небезпека, трагичную для духу, - небезпека впасти в безвихідність песимістичного розчарування в багатьох життєві цінностях

Тільки віра, щира віра, що піддається при чеховській постановці «загадки про людину» серйозному випробуванню, може вберегти людини від безвихідності й зневіри - але інакше й не виявити щирої цінності самої віри. Автор змушує й читача наблизитися до тої грані, за якої царює безмежний песимізм, могуществует нахабність «у загниваючих низинах і болотинах» людського духу

У невеликому добутку - «Оповідання старшого садівника» - Чехов затверджує, що той духовний рівень, на якому ґрунтується віра, незмінно вище рівня розумових, логічних доводів, на яких перебуває безвір’я

Згадаємо зміст оповідання. У якімсь містечку жив праведник доктор, що присвятив своє життя без залишку служінню людям. Один раз він був знайдений убитим, причому доказу безперечно викривали «відомого своею развратною життям» шалапута, що, однак, заперечував всі обвинувачення, хоча не міг представити переконливих доказів своєї невинності. І от на суді, коли головний суддя вже готовий був оголосити смертельний вирок, він зненацька для всіх і для самого себе закричав: «Немає! Якщо я неправильно звужу, то нехай мене покарає Бог, але, клянуся, він не винуватий! Я не допускаю думки, щоб міг найтися людина, що насмілився б убити нашого друга, доктори! Людина не здатна впасти так глибоко! - Так, немає такої людини, - погодилися інші судді. - Немає! - відгукнулася юрба. - Відпустите його!»

Суд над убивцею - це іспит не тільки для жителів містечка, але й для читачів: чому вони повірять - «фактам» або людині, що заперечує ці факти

Життя часто жадає від нас зробити подібний же вибір, і від такого вибору залежить часом і наша доля, і доля інших людей

У цьому виборі завжди випробування: чи збереже людина віру в людей, а виходить, і в себе, і в зміст свого життя

Збереження віри затверджується Чеховим як вища цінність у порівнянні із прагненням до помсти. В оповіданні жителі містечка віддали перевагу вірі в людину. І Бог за таку віру в людину простив гріхи всім жителям містечка. Він радується, коли вірують, що людина - Його образ і подоба, і вболіває, якщо забувають про людське достоїнство, про людей судять гірше, ніж особаках.

Неважко помітити, що в оповіданні зовсім не заперечується буття Божие. Віра в людину стає в Чехова проявом віри Вбога.

Pages: 1 2

Збережи - » Міркування на тему: Світло й тінь, добро й зло . З'явився готовий твір.