Міркування на тему: Доблесть, честь і достоїнство

Дитинство залишилося за, і в нас уже починають сформировиваться зовсім інші, нові погляди на життя. Тепер ми бачимо життя з усіма її плюсами й мінусами, які спотворюють наше дитяче подання про доблесть, честь і достоїнство, підкреслюють нашу індивідуальність, але, на жаль, не завжди в потрібному й правильному напрямку

Але що ж все-таки таке доблесть, честь і достоїнство?

«Гідна людина не може не мати широту пізнань і твердістю духу. Його ноша важка й шлях його довгий. Людяність - от ноша, що несе він: хіба вона важка? Тільки смерть завершує його шлях: хіба він довгий?»
Конфуцій
«Доблесть - завжди усвідомлювати наслідку наших учинків,
Доблесть - завжди розбирати, де честь, де право, де користь,
Що добре й що ні, що мерзенно, безчесно й шкідливо .»
Луцилий Гай
«…Честь - це нагорода, присуджувана за чесноту…»
Аристотель

Якщо ж вірити висловленням великих ораторів і мислителів, перевірених на досвіді декількома поколіннями, то можна сказати, що людина створена не тільки для того, щоб примножити свій рід, або побудувати будинок, а для того щоб принести в мир і подарувати навколишнім його людям якнайбільше добра, благодіяння й турботи. А от у цьому й полягає зміст слів доблесті, достоїнства й ушановуйся

И я уверенна, що якщо ми навчимося гідно виходити із ситуацій, із честю й доблестю, те це значить, що ми прожили правильне життя й внесли свій внесок прогресування великого людського роду

Боротьба добра й зла, пропасне прагнення знайти сенс життя, вирішити для себе, у чому моральні принципи поводження людини, на що повинна опиратися совість людини, чи втримується істина в релігійній вірі або атеїстичному безвір’ї - такий коло питань, які ставлять багато письменників, поети, філософи

Російські письменники дивилися на життєві події, характери й прагнення людей, опромінюючи їхнім світлом євангельської істини. Це чуйно сприйняв і точно виразив Н. А. Бердяєв: «У російській літературі у великих російських письменників релігійні теми й релігійні мотиви були сильніше, ніж у якій-небудь літературі миру. Вся наша література XIX століття поранена християнською темою, вся вона шукає порятунки, вся вона шукає рятування від зла, страждання, жаху життя для людської особистості, народу, людства, миру. У самих значних своїх добутках вона перейнята релігійною думкою. З’єднання борошна про Бога з борошном про людину робить російську літературу християнської навіть тоді, коли у свідомості своєму російські письменники відступали від християнської віри».

Вічна тема для кожної людини, сама актуальна в наш час - «добро й зло» дуже яскраво виражене у творі Гоголя «Вечора на хуторі біля Диканьки». Із цією темою ми зустрічаємося вже на перших сторінках повести «Травнева ніч, або Утоплениця» - найкрасивішої й поетичної

Дія в повісті відбувається ввечері, присмерком, між сном і явою, на грані реального й фантастичного. Дивна природа, що оточує героїв, прекрасні й трепетні почуття, випробовувані ними. Однак у прекрасному пейзажі є щось, що порушує цю гармонію, турбує Галю, що почуває присутність злих сил зовсім поруч. Що це? Тут відбулося дике зло, зло, від якого навіть будинок зовні змінився

Батько під впливом мачухи вигнав рідну дочку з будинку, штовхнув на самогубство

Але зло не тільки в страшному переказі

Виявляється, у Левко є сильний суперник. Його рідний батько. Людина жорстокий, злісний, котрий, будучи Головою, обливає на морозі людей холодною водою. Левко не може домогтися в батька згоди на шлюб з Галею. На допомогу йому приходить Чудо: панночка, утоплениця, обіцяє будь-яку нагороду, якщо Левко допоможе позбутися від відьми

Панночка звертається саме до Левко за допомогою, тому що він добрий, чуйний на чуже лихо, із серцевим хвилюванням слухає він сумне оповідання панночки

Левко знайшов відьму. Він довідався її, тому що «усередині в їй бачилося щось чорне, а в інших світилося».

И зараз, у наш час, у нас живі ці вираження: «чорна людина», «чорне нутро», «чорні думки, справи». Коли відьма кидається на дівчину, на особі її блискає злісна радість, зловтіха. І як би не маскувалося зло, доброю, чистий душею людин здатний його відчути, розпізнати. Ідея диявола, як уособлене втілення злого початку, хвилює розуми людей з незапам’ятних часів. Вона знайшла відбиття в багатьох сферах людського буття: у мистецтві, релігії, марновірствах і так далі. У літературі ця тема теж має давні традиції. Образ Люцифера - занепалого, але не раскаявшегося ангела світла - немов магічною силою притягає до себе нестримну письменницьку фантазію, щораз відкриваючись із нової сторони

Наприклад, Демон Лермонтова - образ людяний і піднесений. Він викликає не жах і відраза, а співчуття й жаль

Демон у Лермонтова - це втілення абсолютної самітності. Однак він не сам домагався його, домагався безмежної волі. Навпроти, він самотній поневоле, він страждає від свого важкого, як проклін, самітності й сповнений туги за духовною близькістю. Низвергнутий з небес і оголошений ворогом небожителів, він не зміг стати своїм у пеклі й не зблизився слюдьми.

Демон перебуває як би на грані різних мирів, і тому Тамара представляє його в такий спосіб:

Те був не ангел-небожитель,
Її божественний хоронитель:
Вінок з райдужних променів
Не прикрашав його кучерів
Те не був пекла дух жахливий,
Порочний мученик - про немає!
Він був схожий на вітер ясний:
Ні день, ні ніч - ні морок, ні світло!..

Демон тужить за гармонії, але вона недоступна для нього, і не тому, що в його душі гординя бореться з бажанням примирення. У розумінні Лермонтова гармонія взагалі недоступна: тому що мир споконвічно розколотий і існує у вигляді непоєднуваних протилежностей. Навіть древній міф свідчить про це: при створенні миру були роз’єднані й протипоставлені світло й тьма, небо й земля, твердінь і вода, ангели й демони

Демон страждає від протиріч, що роздирають всі довкола нього. Вони відбиваються в його душі. Він всемогутній - майже як Бог, але їм обом не під силу примирити добро й зло, любов і ненависть, світло й морок, неправду й правду

Демон тужить за справедливістю, але й вона недоступна для нього, мир, заснований на боротьбі протилежностей, не може бути справедливим. Твердження справедливості для однієї сторони завжди виявляється несправедливістю з погляду іншої сторони. У цій роз’єднаності, що народжує запеклість і все інше зло, укладена загальна трагедія. Такий Демон не схожий на своїх літературних попередників у Байрона, Пушкіна, Мільтона, Ґете

Образ Мефистофеля в «Фаусті» Ґете складний і багатобічний. Це Сатана - образ із народної легенди. Ґете додав йому риси конкретної живої індивідуальності. Перед нами цинік і скептик, істота дотепне, але позбавлене всього святого, що нехтує людину й людство. Виступаючи, як конкретна особистість, Мефистофель у той же час є складним символом. У соціальному плані Мефистофель виступає як втілення злого, людиноненависницького початку

Однак Мефистофель символ не тільки соціальний, але й філософський. Мефистофель - втілення заперечення. Він говорить про себе: «Я заперечую все -// И в цьому моя суть».

Образ Мефистофеля необхідно розглядати в нерозривній єдності з Фаустом. Якщо Фауст - втілення творчих сил людства, то Мефистофель представляє символ тої руйнівної сили, тої руйнівної критики, що змушує йти вперед, пізнавати й творити

В «Єдиній фізичній теорії» Сергія Бєлих (Миасс, 1992) можна знайти слова про це: «Добро - це статика, спокій - це потенційна складова енергії… Зло - це рух, динаміка - кінетична складова енергії». Господь саме так визначає функцію Мефистофеля в «Пролозі на небесах»: