За першими віршами в періодичній пресі з’являються я друці й окремі твори М. Хвильового: поема «В електричний нік» (1921), збірки віршів «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), у яких «пружинити-грануватися нова образність, різко зміщуються символічні плани, уява поета те сягає космічних узагальнень, те лагідно прихиляється до замисленого в глибині вод сонця» - пише М. Жулинський.

На цих збірках творчість Хвильового як поета закінчується. Він переходити на прозу. Алі своїми поемами та віршами здобув славу одного з «найталановитіших пролетарських поетів» (М. Могилянський). Після виходу у світ першої книги прозових творів «Сині етюди» (1923) та другої книги «Осінь» (1923) він був назв «основоположником української прози XX ст.». Хвильовий започаткував романтичну течію в літературі, ставши новатором в українській прозі. Його романтичні новели засвідчили появу оригінального митця з власним світовідчуттям. Читачі й письменники зустріли твори Хвильового з захопленням. Не могла не схвилювати їх «щира, романтична віра в торжество революційних ідеалів, нещадне заперечення міщанства, пасивності й втоми в настроях і світосприйнятті недавніх героїчних борців революції»,- зазначає Жулинський. Приводом до виступу послужила стаття Г. Яковенка «Про критику й критиків у літературі». Незабаром дискусія літературна переросла в соціальну й національну. Тім більше, що вже в перших статтях М. Хвильовий поставивши в центр одне з «найкардинальніших питань нашої доби» - Європа чи «Просвіта»? «Від Котляревсько-го, Гулака, Метлинського через «братчиків» (членів Кирило-Мефодіївського братерства.-Ф. К.),- писав М. Хвильовий,- до нашого години включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів, страждала й страждає на культурне позадкицтво»з. Викриваючи культивування хуторянства, «масо-візм» пролеткультівства, М. Хвильовий вказував шлях до європейської інтелігентності, вироблення цивілізованих рис, які б забезпечили подолання відсталості, провінційщини. Він накреслює лінію подальшого розвитку нашої літератури. Дискусія втягувала всі нові й нові імена, сюди включилися й партійні діячі - В. Чубар, М. Скрипник, В. Затонський, А- Хвиля. Фатальну крапку в ній поставивши Й. Сталін, який у листі до Л. Кагановича від 26 квітня 1926 долі писав: «У тієї годину, як західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивуватися на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви…» Всі було поставлено з ніг на голову. «Дискусія поступово до невпізнаний деформувалася. І вже літературний опонент - тієї чи інший письменник - перетворювався на ідейного ворога,- пише літературознавець Ю. Ковалів.- Літературна дискусія захлинулась» до

Нападки летіли з усіх боків, М. Хвильовий разом з Досвітнім і Яловим пишуть спокутувального аркуша, аби врятувати Вашгіте й журнал. Тільки ніщо вже не могло допомогти. Машина терору й репресій була запущена й зупинити її не було змоги - вона вимагала нових і нових жертв. Вашгіте змушене було «самояіквідуватися», журнал закрито.

М. Хвильового звинувачують у прагненні відірвати українську культуру від російської, протиставити два народи один одному. Почалися репресії, першим з його друзів був заарештований М. Яловий.

М. Хвильовий давно відчував, як деградують революційні завоювання, як гаснути ідеали революції. Про це він пише н своїх новелах і статтях. Тривогою пройняті його рядки, тривогою за майбутнє республіки й країни в цілому. І якщо а перших, творах це були лише передбачення, те в романі «Вальдшнепи» вирвався біль, автор дійшов до страшної думки - немає виходу! Проаналізувавши, осмисливши події останніх років, піддавши їх логічному аналізу, М. Хвильовий прозрів і вжахнувся. Потім ще арешт М. Ялового… Поїздка н голодуючі села Полтавщини… І вибір зроблено.

13 травня 1933 долі трагічно обірвалося життя полум’яного письменника, пристрасного полеміста, справжнього сина свого народу. Останній крок був виважений і продуманий, вибраний свідомо. В одній із записок, адресованій, певне, друзям і партії, М. Хвильовий писав: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації… За що? За ті, що були найщирішими комуністами? Нічого не розумію…» Записка кінчається словами: «Ганьби живе комунізмі Ганьби живе соціалістичне будівництво? Ганьби живе комуністична партія»! Пішов з життя з вірою в комуністичну партію, у її ідеали - це трагедія багатьох людей, які ішли на видиму смерть, вітаючи Цезаря

М. Жулинський з приводу цієї трагедії справедливо пише:

• «Здається, все ясно. Алі не для Хвильового, який продовжує шукати пояснень такої складної ідеологічної та економічної ситуації. Небезпека наростала. Наділений чутливою інтуїцією, письменник гарячково шукає виходу йз катастрофічної ситуації, породженої наростаючою хвилею репресій, вимиранням мільйонів українських селян, поширенням недовіри й підозри в супільстві. Шукає й не знаходить. Бо не бачить виходу з цієї ідеологічної пастки, у якові він, комуніст, потрапив, натхненно довірившись гуманістичним ідеалам революції»

У некролозі, підписаному офіційними особами, говорилося, що пішов із життя «один із видатних радянських, письменників, який вніс значні скарби в радянську літературу». А за кілька тижнів на шпальтах газет і журналів уже шматували це чесне ім’я, шельмували, ганьбили. І так упродовж усіх років аж до наших днів.

Pages: 1 2