Серед найбільш талановитих і знаменитих поетів XIX в. особливе місце належить Федору Івановичу Тютчеву. Тургенєв так писав про нього в одному з журналів того часу: “Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії”. Незважаючи на те, що кількість поетичних текстів у Тютчева відносно мало, якість їх вражає своєю глибиною, мудрістю й красою. Тютчева від всіх інших поетів відрізняє присутність філософських міркувань у його добутках: йому завжди хотілося зрозуміти навколишній світ, вникнути в його суть. Поет, що постійно міркував над цінностями вічними, неминущими, у реальному житті жив відчуттями, які йому дарувала любов до жінки…

Ставлячись до земних проблем трохи відсторонення й легковажно, твір з оллсоч © 2005 Тютчев знав щиру ціну повсякденних щиросердечних переживань і метань. Через багато хто його вірші “червоною ниткою” прослизає одна тема, головна думка якої полягає в словах: “Все проходить…”. Можливо, тому так багато трагичных ноток у нього віршах

Серед чудових поетичних текстів Тютчева моїм улюбленим є вірш “Не знаю я, торкнеться ль благодать…”. Не хотілося б докладно аналізувати цей текст, у нього треба вникнути, відчути. Даний вірш був написаний в 1851 р., але більше двадцяти років залишалося нікому не відомим. Вірш присвячений дружині Федора Івановича - Эрнестине Федорівні Тютчевой. Але саме в цей час у душі поета зароджувалася найсильніша любов до Олени Олександрівні Денисьевой.

Весь вірш є свідченням неприборканого бажання, пошуку земної благодаті. Всі ці потреби пробуджуються в той момент, коли душу знаходить себе в “духовній непритомності”. Здається, що внутрішній мир Тютчева і його лірики таїть у собі якесь передчуття, нудиться очікуванням… Думки й свідомість самого автора як би мечуться меж двох вогнів

З однієї сторони: Мужайся, серце, до кінця: И немає в утворі творця! І змісту немає в благанні! И с іншої: Пускай страждальницькі груди Хвилюють страсті фатальні - Душу Готова, як Марія, До ніг Христа навік прильнуть. Мир у поезії Тютчева весь немов просочений відчуттям таїнства життя. Доступним стає й таїнство віри. У вірші з’являється конкретика, спілкування двох цілісних особистостей. Поет наголошує на повноту, щирість любові з Її боку й нездатність Його переживати так глибоко це почуття. Ліричний герой, якого ми сприймаємо, хоча й незалежний від “безсмертної вульгарності людський”, але все-таки переповнений до країв своєї душі смиренністю й почуттям провини

Іноді створюється відчуття того, що “надлишок” страсті земний для нього є надмірним. Душа ж жіноча схожа на живе життя природи. У ній ми зауважуємо своєрідний “надлишок” буття: И мир, що цвіте мир природи Надлишком життя упоєний. Життя якийсь пренадлишок В Пекучому повітрі розлитий. Дуже близько з “надлишком життя” розташовується “надлишок упоенья”.

“Двобій фатальний” являє собою й двобій думки, і двобій внутрішній, котрий перебуває у філософській свідомості. Тютчевский текст 1851 р., на думку більшості критиків, немов зближає дві площини буття: релігійно-церковну, християнську й мирську, земну: Але якби душу могла Тут, на землі, знайти успокоенье, Мені благодаттю ти б була - Ти, ти, моє земне провиденье! Критиками також замічено, що образ дружини поета, її мир співвіднесені з тим образом чарівного земного буття, уособленням якого була Е. А. Денисьева. А це вже інша іпостась, що асоціювалася з мірою й “успокоеньем”… Сама мова тютчевской поезії набудовує на більше глибоке й вдумливе сприйняття нею віршів. Тільки відсторонившись від сиюминутных проблем і турбот, можна зрозуміти вірші Тютчева, і тоді потреба в глибокому й ретельному аналізуванні відпаде сама собою, залишивши лише місце звукам серця!