У суспільстві, «де той і славиться, чия частіше гнулася шия», незалежність Чацкого робить його «небезпечною людиною». Раболіпство не уживается з вільністю, а Чацкий «влади не визнає», так само як не визнає чинів і багатства «батьків батьківщини», які «грабіжництвом багаті».

И тому в будинку Фамусова Чацкий зустрінутий холодно й неприязно, тому його «цураються, як чужого». Але навіщо він тут? Навіщо він терпить холодність Софії, її колючості, повчання й жалі Фамусова, пиха й гостроти Скалозуба? Адже Чацкий знає, що «до вільного життя їхня ворожнеча непримиренна». Він майже пророкує свою долю в монолозі II дії:

Тепер пускай з нас один,

З молодих людей, найдеться - ворог шукань,

Не вимагаючи ні місць, ні повишенья в чин,

У науки він вперит розум, що алчет пізнань;

Або в душі його сам Бог збудить жар

До мистецтв творчим, високим і прекрасним, -

Вони негайно: розбій! пожежа!

И просливет у них мрійником! небезпечним!

Чацкий превосходно розуміє свою несумісність із миром Фамусових і молчалиних. Його афоризми різкі й тверді: «Служити б рад, прислужуватися нудно»; «Удома нові, але забобони старі, порадійте, не винищать ні роки їх, ні моди, ні пожежі». Ці відточені репліки Чацкого як би окреслюють границю між ним і «століттям минулої», але не віджилим ще, не померлим

Що ж змушує Чацкого самого переступити цю границю, відвідувати будинок, де йому не раді? Любов до Софії. Чацкий - людина палких, але не швидкоплинних почуттів. Виїхавши закоханим, він вертається з почуттями, посиленими розлукою. Його визнання трепетні й стрімкі, і він намагається відкинути всі очевидні заперечення. У Чацкого, по його власному визнанню, «розум із серцем не в ладі».

И тут Чацкий прав: розум підказує йому необхідність розриву з будинком Фамусова, а серце не може відмовитися від любові. І тому Чацкий, уже чуючи, як Софія захищає Молчалина, уже бачачи, як хвилює Софію його падіння з коня, все-таки хоче ще й ще раз переконатися у зворотному тому, що він бачить

Однак не тільки почуття, які «надію надають», але й шляхетний розум Чацкого не може упокоритися із прихильністю Софії до Молчалину. Чацкий не може зрозуміти, як можна любити незначність, і в сутінках, що насуваються перед балом, він розпитує Софію й намагається відкрити для себе заново Молчалина. А може бути, Мовчазний має сховані достоїнства?

Щира, смутна й схвильована інтонація Чацкого в діалозі із Софією зіштовхується з її іронічними холодними словами (і в самій односкладовості її відповідей видно байдужість, бажання піти від розмови).

Але чому ж Софія ледве погодя переходить до відвертості,

нехай дуже обережної, але щирої? Її, імовірно, змушує до цьому сумний порив Чацкого:

И я чого хочу, коли все вирішено?

Мені в петлю лізти, а їй смішно.

Тоді-Те Софія й наважилася сказати «істини два слова». Виявляється, що насамперед неї відштовхує «особливостей безодня», його несхожість на інші. Це визнання дивує Чацкого, дивує настільки, що він забуває про обережність:

Я дивний, а не дивний хто ж? Той, хто на всіх дурнів схожий; Молчалин, наприклад…

И коштувало пролунати цьому ім’ю у вустах Чацкого, як Софія знову замкнула, захотіла перевести розмову. Чацкий відчуває пропасти між своїми почуттями й поняттями й зближенням, що відбувається на його очах, Молчалина із Софією. І тому він почуває себе на грані катастрофи. Чацкий перший вимовляє слова про божевілля!

Але вас він чи коштує? от вам одне питання.

Щоб байдужіше мені понести втрату…

Мені дайте переконатися в тім: потім

Від божевілля можу я остерегтися;

Пущуся подалее простигти, охолодеть,

Не думати про любов…

Отже, любов до Софії приводить Чацкого на грань божевілля, тому що не можна зберегти одночасно це почуття й весь лад своїх подань про життя. Софія про себе у відповідь на це щире визнання Чацкого зауважує: «От знехотя з розуму звела!» Однак, бажаючи образумить Чацкого, вона перераховує такі достоїнства Молчалина, які змусять Чацкого сказати: «Пустує, вона його не любить». І справді, як Чацкий може в чеснотах числити те, що Молчалин «безмовністю обеззброїть» Фамусова, «від дідків не ступить за поріг… з ними цілий день засяде, радий не радий, грає…». И в кінці розмови тому любов Софії до Молчалину залишається для Чацкого «загадкою».

Поява Молчалина змушує Чацкого роздумувати про те, «какою ворожінням умів до неї в серці влізти» ця послужлива людина, що «завжди навшпиньках і не багата словами».

Однак під напором питань Чацкого Молчалин розговорився, розговорився настільки, що виявив свої принципи життя, серед яких на першому місці «помірність і акуратність», і далі: «адже потрібно ж залежати від інших».

Смутну іронію Чацкого Молчалин приймає за досаду невдахи й починає відкривати йому «шляхи порятунку». Чацкого дратує цей поблажливий його тон, він стає різким («Чув, що нісенітна», «Пустяший людина із самих безглуздих») і протиставляє смиренності Молчалина, самої зручної в панській Москві формі просування до «почестей і знатності», свою програму незалежності, волі й щирості: «Навіщо ж думки чужі тільки святі?», «Я глупостей не читець», «Коли в справах - я від веселощів ховаюся, коли дуріти - дурію».

У цьому зіткненні з Молчалиним чується вже передвістя розбіжності Чацкого з усією фамусовской Москвою, її ідолами: Тетяною Юріївною, Фомою Фомичом…

Але Чацкий поки стурбований загадками любові, і відвертість Молчалина змушує його зробити висновок, зворотний реальному:

З такими почуттями, з такий душою Любим!..

Ошуканка сміялася наді ною!

Софія роздратована: Чацкий у скороминущій зустрічі з нею на балі встиг образити Молчалина, сказавши навіть: «У ньому Загорецкий не вмре!..» Софія намагалася зупинити цю іронічну тираду, боячись, як би слова Чацкого не були почуті й рознесені цікавими й нудьгуючими гістьми на балі в їхньому будинку. Але Чацкого зупинити не можна. Тепер, після розмови з Молчалиним, він знає, як сильно відрізняється щира особа Молчалина від героя Софьиних мріянь. І Чацкий намагається їй про це сказати, хоча вона не хоче знати істини. Гнів Софії звертається на Чацкого:

Ах! Ця людина завжди

Причиною мені жахливого розладу!

Принизити рад, кольнути; заздрий, гордий і зол!

А в розмові з паном N вона мимоволі роняє: «Він несповна розуму». Їй так легше, їй приємніше пояснити уїдливість Чацкого божевіллям любові, про яке він сам говорив їй. Згадавши випадково, Софія спочатку злякалася свого признанья: «Не те, щоб зовсім», - «помовчавши», говорить вона враженому скандальною новиною. Але бачачи, що «готово він вірити», Софія «дивиться на нього пильно» і підтверджує свої начебто що випадково вирвалися слова. Її зрадництво - обміркована помста:

А, Чацкий! Любите ви всіх у блазні виряджати, Завгодно ль на собі примірити?

И слух про божевілля Чацкого починає поширюватися з разючою швидкістю. Але радісніше всіх приймає цю звістку Фамусов:

Про що? Про Чацком, чи що?

Чого сумнівно? Я перший, я відкрив!

Давно дивуюся я, як ніхто його не зв’яже!

Але от уже про божевілля Чацкого всім відомо. Повідомляти більше комусь, здивувати цим уже не можна, та й усі переконані твердо: «Божевільний по всьому». Тоді починається обговорення того, чому Чацкий «у його лета з розуму зстрибнув». Фамусов указує на спадковість:

По матері пішов: по Ганні Алексевне;

Покійниця з розуму сходила вісім раз

Хлестова починає мотив, оказавшийся близьким усім:

Чай, пив не по літам…

Шампанське склянками тяг

Її підтримують:

Пляшками-З, і превеликими.

Немає-З, бочками сороковими

Але дуже незабаром така причина здалася занадто безневинної. І слідом за смішними пересудами виявляється головна причина:

Ученье - от чуму, ученість - от причина,

Що нині, пущі, чим коли,

Божевільних розвелося людей, і справ, і думок

так Фамусов доводить роздратування, що млоїло всіх, до повної відвертості

Поява Чацкого приводить усіх у трепет. Наклепники самі злякалися своєї вигадки. Це особливо безглуздо тому, що Чацкий подавлено всім, що він бачив і чув:

Так, сили ні, мильон роздирань,

Груди від дружніх лещат,

Ногам від човгання, вухам від вигуків,

А пущі голові від усяких дрібниць

(Підходить до Софії.)

Душу тут у мене якимсь горем стисла,

И в багатолюдності я загублений, сам не свій.

Немає! Незадоволений я Москвою

Чацкий обурений духом «порожнього, рабського, сліпого подражанья», і цей монолог - єдина під час балу мовлення, де говориться про речі високих і значних. Чацкий зайнятий цими серйозними речами настільки, що не зауважує, що його оголосили божевільним

Pages: 1 2

Збережи - » Мій опис образа Чацкого . З'явився готовий твір.