Вона примружує очі, ліниво потягується, а потім несподівано плигає прямо мені на зошит. Сидить і виразно дивиться на мене, неначе про щось хоче сказати. Я вже знаю, про що, тому кладу ручку і покірливо йду на кухню, щоб нагодувати мою маленьку чотириногу подругу. Не встигаю озирнутися — вона вже сидить біля своєї миски і дзвінко муркотить. Її звуть Орися, і це ім’я було придумане мною ще задовго до появи маленького кошеняти у нашій сім’ї. Я дуже хотіла кішечку, з багатьох варіантів вибрала вже для неї найкраще ім’я, а батьки ніяк не погоджувались її купити. Та одного разу в кущах я побачила, як ворушиться якась сіренька «рукавичка». Придивилася — і побачила свою Орисю. Зараз дивовижним чином ця замурзана «рукавичка» перетворилась на граціозну темно-сріблясту кішку з великими і мудрими зе-леними очима, чорними вусами і ніжно-рожевими подушечками на лапках. Дивно, але жодного разу вона нікого не дряпнула, хоча дуже любить гратися і плигати на ноги, коли входиш у кімнату. Навпаки, якщо хтось захворів, Орися лягає поруч або (якщо буде дозволено) на нього і починає «лікувати» своїми піснями. А ще вона не дозволяє, щоб у квартирі з’явився «чужак»: буде полювати на муху або павука, доки не зловить чи не вижене. Незважаючи на таку собі нелюбов до «чужих», Орися завжди рада гостям. Хто б не прийшов до нашого дому, вона всіх зустрічає своїм неповторним муркотінням, починає кружляти навколо ніг гостя, а потім довірливо лягає йому на коліна. Ось така є у мене подруга - красуня, яку я дуже люблю і яка відповідає мені такою ж ніжною та вірною любов’ю.