Як ми вже відзначали, є відома подібність між співвідношенням «Йосипа і його братів» з «Чарівною горою» і «Поминок по Финнегану» з «Улиссом». Співвідношення «Йосипа і його братів» і «Чарівної гори» також зіставлялося з відношенням I і II частин «Фауста» Ґете (X. Слоховер) або «Років навчання» і «Років мандрів Вільгельма Мейстера» (Ф. Кауфман)170. «Йосип і його брати» і «Поминки по Финнегану» представляють як би два зразки міфологічного роману, у якому зроблений акцент не на психології, а на міфології; не міфічні паралелі й символи підкріплюють внутрішня дія, підкреслюючи універсальність глибинних психологічних ходів і самого сюжету, а психологія служить для інтерпретації серії міфологічних сюжетів

Складність полягає в тім, що сама творча еволюція Т. Манна й Джойса не тільки зближала їх, але й розділяла. У той час як реалістичні елементи у творчості Джойса ослабшали, а суб’єктивізм підсилився, Т. Манн у період написання «Йосипа і його братів» на трохи новій основі зміцнював реалістичний метод, так що деякі критики (наприклад, X. Слоховер) навіть уважали, що в «Йосипові і його братах» здійснений своєрідний синтез досягнень «Будденброков» і «Чарівної гори». Реалістична об’єктивність дозволила Т. Маннові піднятися над своїм міфологічним матеріалом не для довільної «гри» з ним, а для аналізу міфологічної свідомості почасти з боку, з обліком хоча б до деякої міри відомої історичності самої міфологічної свідомості. Тому манновский міф^-міф-роман-міф є не тільки міф^-міф-роман-міф, але й роман про міф. Історизм в «Йосипові і його братах» безсумнівно підсилився й поглибився в порівнянні з «Чарівною горою», і проблема «міф і історія» вирішується в Т. Манна зовсім по-іншому, чим в «Поминках по Финнегану». В «Йосипові і його братах», особливо в останніх частинах, досить виразна віра в можливість соціального прогресу, зовсім відсутня в Джойса. Крім того, Т. Манн прагнув протиставити «гуманизированний» мифологизм нацистському антропологічним-антропологічній-політично-антропологічному мифологизированию, у тому числі й нацистському оспівуванні екстатичного германського язичества на шкоду іудео-християнської традиції, що Т. Манн уважав найважливішим джерелом європейської культури. Для Джойса істотна загальна природа всіх мифологий, а не їхня специфіка, вибір міфологічного матеріалу в принципі йому був байдужний, хоча, звичайно, можна зв’язувати інтерес Джойса до кельтських сюжетів з його ірландським походженням

Вибір Т. Манном біблійної сюжетики можна почасти віднести за рахунок протестантських (лютеранських) культурних традицій, що мали певне значення для нього, почасти за рахунок схованої полеміки з німецьким преднацистским і нацистським націоналізмом. Але - і це ще більш істотно - Т. Манна залучало в біблійній міфології зближення міфу з історичним переказом, сполучення циклічного елемента з лінійним, тобто історично спрямованим (хоча біблійний финализм має яскраво виражену эсхатологическую фарбування), а також відмова від природних богів на користь більше загального духовного початку. Біблійна міфологія показана Т. Манном як певна сполучна ланка між більше архаїчними мифологиями древнього Сходу (з їхнім Центральним міфом умираючого й бога, що воскреє) і християнством. Разом з тим у Т. Манна крізь специфіку біблійної міфології добре просвічують загальні контури міфологічної свідомості й дається його глибокий художній аналіз

Аналіз цей опирається на дуже солідну наукову ерудицію, придбану в період роботи над «Йосипом і його братами». Т. Манн виявляє прекрасне, точне знання міфології Єгипту, Вавилона, финикийцев, не говорячи вже про библеистике, знайомство з постбиблейскими єврейськими традиціями (мидрашистскими, каббалой), кораническими легендами, платонічною й гностичною літературою й т.п. В інтерпретації джерел Т. Манн перебував під відомим впливом панвавилонистской школи (X. Винклер, П. Ензен і ін.), що сприяло (поряд із впливом Фрейзера) зближенням Йосипа із древневосточними вмираючими й богами, що воскреють, і особливій увазі до лунарним міфів. Крім того, звичайно, відчувається гарне знання Т. Манном теорій Бахофена, Леви-Брюля, Кассирера, а також психоаналітичних концепцій. Таким чином, інтерпретації древніх міфів у Т. Манна, як і в Джойса, опираються на вчену традицію. Дарма Джозеф Кэмпбелл шукає в мифологизме Джойса й Манна чисто інтуїтивний початок. З його погляду, Джойс і Т. Манн - люди XX в., більш-менш освободившиеся від впливу релігійної свідомості

і відповідної йому загальнообов’язкової певної «символіки» мислення, коштують на шляху стихійного створення своєї індивідуальної, не релігійної, а чисто «психологічної» міфології, у принципі разюче співпадаючої по своїх мотивах із традиційними міфологічними системами. Збіг це проясняється з позицій юнговской теорії архетипів, послідовником якої є Кэмпбелл. Однак щире положення речей нам представляється в зовсім іншім світлі: в обох авторів переважає вчений интеллектуализм, досить наочний зв’язок із джерелами, з науковою літературою, досить свідома й орієнтація на юнговские архетипи

Елементи справді наукового підходу в прагненні виявити специфіку матеріалу відрізняють Т. Манна від Джойса, що піддає свій матеріал довільної калейдоскопічної реаранжировке, хоча й Т. Манн не далекий «ігровому» початку в підході до древніх міфів і гумору, що він сам виводить із невідповідності наукових методів і свідомо «ненаукового» матеріалу міфів. Якщо іронія Джойса в «Поминках по Финнегану» виражає якийсь універсальний релятивізм і приймає форму фантасмагоричного гротеску, то іронія Т. Манна, по його власних словах, при серйозному підході до героїв міфу є «підґрунтям… гаданої правдоподібності»171. Джойс, зрозуміло, до правдоподібності анітрошки не прагнув. Взагалі, як уже не раз відзначалося, мифологизм XX в. немислиме без гумору й іронії, що неминуче випливають уже із самого факту звертання сучасного письменника до древніх міфів. «Карнавальность» (у бахтинском змісті) у фольклорі й середньовічній літературі, що ще безпосередньо продовжує міфологічні традиції, була відомою віддушиною (ритуально санкціонованої) у світі строгої регламентації й у рамках тотальної загальнообов’язкової моделі миру, системи символів і т.п. Ця «віддушина», обмежена в часі й просторі, не порушувала системи в цілому. У міфологічному романі XX в. іронія й карнавальность, скоріше, навпаки, виражають необмежену волю сучасного художника стосовно традиційної системи символів, що давно втратила своя обов’язковість, але сохранившей свою привабливість як засіб метафоризации тих елементів сучасної свідомості, які приймаються письменником у якості вічних і універсальних

У Т. Манна гумор невіддільний не тільки від його «наукової» серйозності; він - необхідна передумова для перетворення міфу в роман, причому такого, щоб міф при цьому не перестав бути міфом. І властиво, гумор Т. Манна не тільки пов’язаний з фактичною невірогідністю, елементом чудесного й т.п. (які можна усунути у звичайному історичному романі), з невідповідністю сутності й вираження явищ, але й із самим міфологічним світовідчуванням, що одночасно описується з боку як наївне (плід леви-брюлевских партиципаций, нерозрізнення речі й знака й т.п.), як мифо-поэтическая «місячна граматика» і все-таки приймається в істотних аспектах як природний спосіб ментальної організації історичного досвіду й Навіть як форма типізації. Цей подвійний підхід до міфу відсутній у Джойса в «Поминках по Финнегану».

Історія Йосипа в Т. Манна, так само як історія Гансу Касторпа в «Чарівній горі», є своєрідним «романом виховання»: Йосип протистоїть своїм братам - близьким до природи простим пастухам - у якості інтелектуальної й художньої натури, яскравої індивідуальності, улюбленця старого батька - патріарха Иакова. Жорстокий досвід «тимчасової смерті» (у колодязі, куди Йосипа скинули брати й звідки він потрапив рабом у Єгипет; з погляду біблійної міфології це «низ», країна смерті) і подальші випробування в чужій країні, включаючи демонічне «спокусу» з боку дружини хазяїна-заступника Петепра - єгипетської дами Мут (аналог мадам Шоша) і грізну опалу, в’язницю й т.д., змушують Йосипа перебороти свій інфантильний егоїзм, знайти життєва мудрість

Витекающая звідси манновская «об’єктивність», що проявляється й у турботі про правдоподібність, дає йому можливість розгорнути біблійний міф у справді епічне оповідання, у якому древній сюжет з більшим тактом і майстерністю перетвориться в реалістичний роман. Тому стилістично Т. Манн коштує на іншому полюсі й чим Джойс із його чисто експериментальною манерою оповідання, і чим історичний роман на біблійні теми (Ф. Верфель, Шолом Аш і ін.), що ігнорує проблему міфу

Pages: 1 2