Якщо в «Улиссе» міфологічний вимір дає додаткову опору для символічної інтерпретації «натуралістично» поданого матеріалу життєвих спостережень, то в «Поминках по Финнегану» мифологизирование є абсолютно пануючою стихією. Головні особливості художньої манери «Улисса» одержують тут подальший розвиток, техніка лейтмотивів украй витончує, а семантична й «музична» гра внутрішньою формою слова, неологізми, що включають елементи багатьох мов, і т.п., перетворюють саме читання книги у своєрідну гру розгадування, що вимагає спеціальних «ключів».

Гумор раблезианского типу (на відміну від свифтовского сарказму в «Улиссе») у якомусь складному сполученні з тим, що можна назвати «романтичною іронією», офарблює відверто довільну гру з побутовим матеріалом і міфологічними або літературними ремінісценціями. Сучасний «вульгарний» побут займає набагато більше скромне місце, чим в «Улиссе», але залишається одним із джерел комічного гротеску

Міфологічний матеріал представлений насамперед не античної (як в «Улиссе»), а кельтською традицією (цикл Фіна, Тристан і Ізольда), переплетеної, втім, з іншими міфологічними (біблійними, скандинавськими) і не міфологічними мотивами (наприклад, з «Аліси в країні чудес» Кэррола).

Мифотворчество в «Поминках по Финнегану»— не стільки результат інтуїтивного вчувствования, скільки плід раціоналістичного експериментаторства й «ученої» гри. Прекрасне знайомство із сучасними міфологічними теоріями, до яких Джойс свідомо звертається, - лише одне із джерел надзвичайної інтелектуальної перевантаженості «Поминок по Финнегану». У числі джерел сюжетів, персонажів, цитат і фразеологічних ігор в «Поминках по Финнегану», - як установив Джеймс Атертон168, - ірландські сказання, Старий і Новий завіти, єгипетська «Книга мертвих», Коран, «Эдда», буддійські й конфуцианские тексти, упанишади, Гомер, патристика, Фома Аквінський, Блаженний Августин, св. Ієронім, єретики, Данте, Шекспір, Ґете, Паскаль, Свифт, Беркли, Гольдсмит, О. Уайльд, Л. Кэррол, В. Карлтон, Ибсен, Фрейд, Юнг і ін. Атертон указує, що структура универсума в «Поминках по Финнегану» розроблена виходячи з Вико, Дж. Бруно, Миколи Кузанского, інтерпретація чисел - по Леви-Брюлю, Миколі Кузанскому й каббале, стилістичні ідеї почасти запозичені в Малларме й Паунда й т. д.

Головні персонажі «Поминок по Финнегану» — дублінський трактирник Ирвикер (його ініціали НСЕ розшифровуються так само, як here comes everybody — «сюди приходить кожний»), у якімсь ступені порівнянний із Блумом, насамперед як «середня людина», эвримен, і його дружина Ганна Лівія Плюрабель, що представляє, подібно Молли Блум, вічно жіночний початок; їхні діти — дочка Ізольда й ворогуючі між собою сини Шем і Шон. Шем віддалено нагадує Стивена, представляє самого Джойса, а Шон - «надія сім’ї» - може бути зіставлений з узурпатором Маллиганом. Їх оточують куховарка, слуги, відвідувачі трактиру, що коментують происходящее чотири старі

Сюжетне ядро - якесь неясне «злочин», нібито доконане Ирвикером у дублінському Феніксі-парку, за яке він тимчасово заарештовується і яке нескінченне розслідується, причому найважливішим документом виявляється лист Ганни Лівії, переписане «письменником» Шемом і викрадене, а потім оприлюднене Шоном. Лист це і є «Поминки по Финнегану». Таємничий гріх Ирвикера й погроза покарання нагадують мотив обвинувачення й осуду Блума в нічній фантасмагорії глави «Цирцея».

Істотна відмінність «Поминок по Финнегану» від «Улисса» полягає, зокрема, у тім, що Блум асоціюється з Одиссеем і іншими персонажами міфу й епосу (так само як Стивен, Мортли й ін.), але все-таки не ототожнюється з ними буквально. Це відомим образом обмежує значення міфології в організації самого тексту роману; в «Поминках по Финнегану» відбувається повне або майже повне ототожнення персонажів, почасти шляхом перетворення в сні, з них міфологічними двійниками

На самому початку роману герой з’являється перед нами у вигляді Финнегана з ірландської балади, що відразу змішується з Фіном - знаменитим ірландським епічним героєм. Надалі трактирник Ирвикер бачить себе в сні королем Марком, свою дочку - Ізольдою, а свого сина Шона - Тристаном.

Шон і Шем - типові ворогуючі міфічні близнюки - також борються між собою за любов сестри Ізольди. Ці епізоди, таким чином, подаються у фрейдистском «стилі». У библейско-христианском «коді» Ирвикер і Ганна Лівія - Адам і Ева, дублінський Фенікс-парк - райський сад Едем і таємнича провина Ирвикера - біблійне гріхопадіння. Шем і Шон - Каїн і Авель; крім того, Шем поєднується з Люцифером, а Шон - з архангелом Михайлом; чотири старі ототожнюються з євангелістами. У системі природних об’єктів чоловічий і жіночий початок, Ирвикер і його дружина, також персоніфікуються замком і поточної через Дублін рікою Лиффи (символ пасивності й вічної сталості материнського, жіночого початку). Перетворення Шема й Шона, що мають сугубо гротескний характер і втілюють многоликость дихотомічних опозицій сил, що борються, виходять за межі «міфологічних»: Шон у сні Ирвикера перетворюється послідовно в Дон Жуана, Хуана, Yawn (позіх). Dawn (зоря); в «казці, переведеної з яванского», а насправді навіяної Льюисом Кэрролом, лицемірна черепаха відповідає Шону, а грифон - Шему. Дуалістичний початок, втілений у ворожнечі Шема й Шона, як луна повторюється в нескінченних значеннєвих і словесних протиставленнях, наприклад Свифта - Стерна, Наполеона - Веллінгтона й т. д.

Змішання різних міфологічних традицій, літературних мотивів і персонажів, історичних і псевдоісторичних імен і подій, так само як і в «Улиссе», усіляко підкреслює «універсалізацію» як якусь дурну нескінченність тих же ролей і ситуацій, що виступають під різними Масками. Універсалізм різко підкреслюється надмірністю, що виникає в результаті цього нескінченного нагромадження міфологічних і неміфологічних паралелей

Розмивання границь окремих персонажів, що мало місце й в «Улиссе», тут свідомо доведено також до крайнього ступеня гротеску; персонажі не тільки перетворюються друг у друга, але діляться й складаються, дробляться й множаться: Шем може «розділитися» на чотирьох старих-євангелістів, а ті, у свою чергу, на дванадцять апостолів - членів журі; Ганна Лівія (ALP) іноді з’являється у вигляді двох спокусниць р и q, а її дочка Ізольда -як група дівчин (сім квітів веселки, чотири місячних місяці).

Повторюваність у діахронічному плані повинна показати дурну безвихідну нескінченність «кошмару історії». В «Улиссе» загальна повторюваність у часі була виражена головним чином ідеєю метампсихоза, а в «Поминках але Финнегану» - концепцією циклічності в тій формі, у якій вона була викладена італійським філософом початку XVIII в. Джамбаттиста Вико. Ім’я Вико багато разів згадується в книзі, починаючи з найперших сторінок. Джойс взяв на озброєння тільки його загальну концепцію циклічного повторення історії й чотирьох фаз усередині кожного циклу, але й образ бога-творця, у кожному циклі під іншим ім’ям здійснюючого «первородний гріх», і подання про катастрофу («ударі грому»), що знаменує перехід до нового циклу, і теза про позитивну цінність міфології як області поетичних ідеалів, про значення етимології для реконструкції історії. Джойс використав і теорію Кине. Йому досить імпонували погляду Кине про те, що будь-яка гнана вітром піщина містить у собі в зародку увесь світ і більше елементарної тривалості, чим доля Рима або Спарти, що вся історія може бути дедуцирована з однієї частини творчого миру й що століття історії відклалися в індивідуальній людській думці. Ця ідея Кине багато в чому співзвучна концепції колективного шару підсвідомості в Юнга

Ідеї Вико, Кине і Юнга були практично використані для організації матеріалу й створення внутрішньої структури міфологічного роману, що має безпосереднім об’єктом зображення «всесвітню історію». У цьому - істотна відмінність від «Улисса», у якому й міф і історія тільки становили тло, як би маячили на обрії роману про сучасне життя

Pages: 1 2