Роман Д. Апдайка “Кентавр” належить одночасно до міфологічного й разом з тим зростаючий із землі мистецтву. Як переказати саме Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 дорогий спогад? Як відтворити для коханої дівчини свій хлоп’ячий мир? Як це зробити, якщо минуле, як і сьогодення, зыбко, хитливо, обриси їх розпливаються й ледь уловима грань тим часом, що було, і тим, що здається, між порядком і хаосом? Саме такий мир у романі “Кентавр”. Художник Питер Колдуэлл розмовляє зі своєї коханої, розповідає їй про себе, про дитинство, про свого батька, думає про сьогодення, вертається в минуле. Не відразу розумієш, коли відбувається дія: в 1947 році або п’ятнадцять років через, або взагалі в часи кентаврів

Можна, звичайно, спробувати переказати книгу в хронологічній послідовності, прозаїчно “витягнути” її в тім порядку, у якому відбувалися події, відібравши тільки епізоди реальні, відкинувши міфологію. Але впорядковувати роман Апдайка таким способом не можна:. у мистецтві від зміни місць доданків сума завжди міняється

Мир у романі “Кентавр” - це мир, у якому вигадливо змішані вчора й сьогодні. Але книга Апдайка не ребус, розрахований лише на витончену кмітливість і спеціальні знання. Її можна сприймати як казку, і тоді не здасться дивним, що герой роману усе ще живе й діє після того, як ми прочитали присвячений йому некролог, що у вчителя стріляють не із традиційної рогатки, а його ранять теперішньою стрілою

Багато в книзі вигадливого вимислу. А біль від поранення - щира. Для чого живе людина? Про це завжди запитували герої Апдайка, про цьому тужливо запитують представники сім’ї Колдуэллов у трьох поколіннях

Що ж протистоїть хаосу? Тої чорної прірви, у кото рую неминуче попадає рано або пізно й у яку сьогодні щохвилини може бути повалене все людство? Що захищає, що обгороджує людину від хаосу, що ж дає силу жити? Може бути, урятує релігія?

Але вона не врятувала й діда-священика, що так тужив на смертному одрі. Його сумний досвід закрив шлях до религий для його сина й онука. Велика кількість людей захищає від хаосу інша віра - віра в можливість перетворення суспільства

Але в героїв Апдай-Ка, та й у нього самого, її немає. Від хаосу можуть урятувати й різні види людських відчуттів: причетності до батьківщини, місту, заводу, школі, а також усвідомлення зв’язку з іншими людьми. Але герой Апдайка самотній. Не може допомогти йому й любов. Дружина вже погано чує свого чоловіка

Виникле було почуття до Віри Гаммел ближче до миру фантастичному, чим до реальності. Але все-таки мир і людина в романі Апдайка не тонуть у хаосі. Опора Джорджа Колдуэлла - доброта. Він - дивна людина, поводиться дивно. Навіть його виродлива, знайдена в ящику для утилю шапочка, настільки ненависна синові, - це адже, по суті, блазнівський ковпак, тільки що без бубенцов.

По реакції на мир, по інтонаціях мовлення героєві вже не шістнадцять, а п’ятдесят, і однаково він анітрошки не повзрослел. Він почуває свою відповідальність за всіх людей. Доброта Колдуэлла, однак, не винагороджується. Герой приречений, тому що він безпомічний, добрий і жалюгідний. Його доброта не дістається синові внаследство.

Питер і не намагається наслідувати батька. Він з іншого тесту. Він по-іншому протистоїть хаосу

З дитинства він сприймає мир у зримих обрисах, у фарбах. Питер стає художником. Запам’ятати на полотні миті, що вислизають, удержати цей свій мир…. Адже більше ніхто, жодна людина на землі так не побачить, не зобразить маленьку ферму біля містечка Олинджер у штаті Пенсільванія. І тоді малюсінький цей мирок теж кане в Лету слідом за іншими незліченними мирами й мирками.

Але письменник Апдайк зовсім не підкоряється природі. Він неї перетворить, він владно творить свій мир. Міфологія - при всіх подробицях, що знижують, про життя богів - все-таки зберігає в романі значення норми, зразка, гармонії. Прагнення до гармонії, до эстетическому порядку в Апдайка глибоко суперечливо: він хоче дати зліпок тої частини хаосу, у якій і живуть його герої, тобто неминуче впустити хаос на свої сторінки. Але разом з тим і приборкати його, удержати що вислизає, дивне, вигадливе. Якщо повністю довіритися письменникові, його реальність і фантазія з’являються в усі більше стрункому, єдиному у своєму роді сполученні

У першій же главі ясно, як сполучаються різні плани в Апдайка. Учителя ранило стрілою. Йому боляче, а клас сміється. Сміх противний, він переходить “у верескливий гавкіт”. У самого вчителя бачення одне страшнее іншого: те йому здається, що він - величезний птах, те, що його мозок - шматок м’яса, що він рятує від хижих зубів. Він біжить із класу, закриваючи двері, “під звірине торжествуюче ревіння”. Настільки ж огидно й повернення вкласс.

Колдуэлл боїться. І не зрячи. Тому що в клас прийшов директор школи Зиммерман. Він одновремецно й Зевс-Громовержець

Стріла Колдуэлла - громовідвід. Клас поводиться підло, приграє директорові, а Колдуэлл дозволяє знущатися із себе. З величезною працею вчитель змушує себе продовжити урок. Він робить це увлеченно, талановито, але його ніхто не слухається

И героєві мимоволі здається, що вчитель він поганий, і життя прожите зрячи. От та реальність, що встає за фантасмагорією думок, відчуттів, учинків у першій сцені роману. Поранений Колдуэлл біжить із класу, зі школи в гараж Гаммела, де йому виймають стрілу. Навколо ще реалії міста Олинджера, - школа, трамвай, склад, ящик з-під кока-коли… Але ці реалії вже витісняються міфологічними, Колдуэлл уже цокає копитами, при розмові про сучасних дітей він згадує своїх учнів - Ахілла, Геракла, Ясона, гараж схожий на печеру, а коли він іде, вслід йому гогочуть циклопи

Все це нагадує якийсь хаос. Однак і хаосу й страху все-таки протистоїть людина. От як скаже про це вчитель, закінчуючи важкий урок: “Мінуту назад, з відточеним кременем, із тліючою губкою, з передчуттям смерті з’явилася нова тварина із трагічною долею, тварина…

” - задзвенів дзвінок, по коридорах величезного будинку прокотився гуркіт; нудота захлиснула Колдуэлла, але він подолав із собою… Переходи з одного художнього миру в іншій в Апдайка не завжди плавні, часом вони запаморочливі. Тоді збивається настроювання на одну хвилю, і все мертвіє, оголюється конструкція, за блискучою сценою видні курні задники декорацій. Автор сам це почуває, адже Питер недарма говорить: “Останню грань мені не перебороти”.