Мертві й живі душі в поемі Н. В. Гоголя “Мертві душі”МАРГАРИТА” Н. В. Гоголь письменник, чия творчість по праву ввійшло в класику російської літератури. Гоголь є письменником-реалістом, але зв’язок мистецтва й реальності в нього ускладнена. Він у жодному разі не копіює явища життя, але завжди по-своєму інтерпретує їх. Гоголь уміє побачити й показати повсякденне під зроблене новим кутом зору, у несподіваному ракурсі. І рядова подія знаходить лиховісне, дивне фарбування

Так відбувається й в основному гоголівському добутку поемі “Мертві душі”. Художній простір поеми становлять два мири, які ми можемо умовно позначити як мир “реальний” і мир “ідеальний”. “Реальний” мир автор будує, відтворюючи сучасну йому картину російського життя

За законами епосу Гоголь відтворить у поемі картину життя, прагнучи до максимальної широти охоплення. Мир цей виродливий. Мир цей страшний

Це мир перевернених цінностей, духовні орієнтири в ньому перекручені, закони, по яких він існує, аморальні. Але живучи усередині цього миру, allsoch. ru 2001-2005 народившись у ньому й сприйнявши його закони, практично неможливо оцінити ступінь його аморальності, побачити пропасти, що відокремлює його від миру щирих цінностей. Більше того, неможливо зрозуміти причину, що викликає духовну деградацію, моральний розпад суспільства

У цьому миру живуть Плюшкин, Ноздрев Манилов, прокурор, поліцмейстер і інші герої, що виявляють собою своєрідні карикатури на сучасників Гоголя. Цілу галлерею характерів і типів, позбавлених душі, створив Гоголь у поемі, всі вони різноманітні, але всіх їх поєднує одне ні в кого з них немає душі. першим у галереї цих характерів іде Манилов. Для створення його образа Гоголь використовує різні художні засоби, і в тому числі пейзаж, ландшафт маєтку Манилова, інтер’єр його житла. Речі, що оточують його, характеризують Манилова не в меншому ступені, чим портрет і поводження: “у всякого є свій запал, але в Манилова нічого не було”.

Головна його риса невизначеність. Зовнішнє благополуччя Манилова, його доброзичливість і готовність до послуг представляються Гоголю рисами страшними. Все це в Манилові гипертрофированно. Ока його, “солодкі, як цукор” нічого не виражають. І ця насолода вигляду привносить відчуття неприродності кожного руху героя: от на особі його з’являється “вираження не тільки солодке”, але навіть нудотне, подібне до тої мікстури, що спритний доктор засластил немилосердно, уявляючи нею обрадувати пацієнта”.

Що за “мікстуру” засластила нудотність Манилова? Порожнечу, нікчемність його, бездушшя при нескінченних міркуваннях про счастии дружби. Поки цей поміщик благоденствує й мріє, його маєток руйнується, селяни розучилися трудитися

Зовсім інше відношення до господарства в коробочки. У неї “гарненька деревенька”, двір повний усякого птаха. Але коробочка не бачить нічого далі свого носа, всі “нов і небувале” лякає її. Її поводженням (що можна відзначити й у Собакевича) керує пристрасть до наживи, користь. Але Собакевич сильно відрізняється від Коробочки

Він, по вираженню Гоголя, “чортовий кулак”. Пристрасть до збагачення штовхає його на хитрість, змушує знаходити різні засоби наживи. Тому, на відміну від інших поміщиків, він застосовує нововведення грошовий оброк. Його анітрошки не дивує купівля-продаж мертвих душ, а хвилює лише те, скільки він за них одержить

Представник ще одного типу поміщиків Ноздрев. Він непосида, герой ярмарків, карткових столів. Він гуляла, бешкетник і брехун

Господарство його запущено. У гарному стані перебуває тільки псарня. Серед собак він як “батько рідний”.

Доходи, одержувані із селян, він відразу промотує, що говорить про повну байдужність до селянської праці. Вінчає портретну галерею губернських поміщиків Плюшкин. Але він принципово відрізняється від всіх попередніх поміщиків. Всіх інших поміщиків ми застаємо такими, якими вони зложилися

Гоголь усіляко підкреслює, що в цих героїв немає минулого, що відрізнялося б від сьогодення й щось у ньому пояснювало. Мертвотність же Плюшкина не так абсолютна. Це герой з розвитком, тобто судити про нього ми можемо як про що розвивається, що змінюється (нехай і до гіршого) людині. Образ Плюшкина відповідає картині його маєтку

Той же розпад і руйнування, втрата людського вигляду: його, чоловіка, дворянина, легко прийняти за бабку-ключницю. У ньому й у його будинку відчувається рух тління, розпаду. Автор не зрячи охрестив його дірою на людстві

До такого ж типу поміщиків належить і Чичиков шахрай, людина, у якого все заздалегідь вирахувано, людина, цілком охоплений спрагою збагачення, меркантильною інтересом, людина, що погубила свою душу. Але все-таки він виглядає більше живим, на тлі інших поміщиків. Але ж, крім поміщиків є ще й місто N, а в ньому губернатор, що вишиває шовком по тюлі, і дами, що хвастаються модною тканиною, і Іван Антонович кувшинное рило, і цілий ряд чиновників, що проїдають і програють у карти своє життя

Є в поемі ще один герой народ Це та сама живаючи душу, що зберігає й виявляє все краще, полум’яне, російське. В образі народу живуть біль і надія, любов і докір. Так, смішний дядько Митяй і дядько Миняй, смішні звий недалекістю розуму, але адже в цьому сміху є й смуток і біль. Їхній талант і їхнє життя в праці. Гоголь любить селян і тому ненавидить всі ті прояви суспільної й моральної слабості, які заважають їм стати теперішніми громадянами Росії

И народ становить частину миру “ідеального”, миру, що будується в строгій відповідності із щирими духовними цінностями, з тим високим ідеалом, до якого прагне душа людини. Ці мири взаємовиключні. По суті, миру “ідеальному” протистоїть “антисвіт”, у якому чеснота смішна й безглузда, а порок нормальний. У технічному відношенні для досягнення різкого контрасту мертвого й живого Гоголь прибігає до безлічі різноманітних прийомів. По-перше, мертвотність “реального” миру визначається засиллям у ньому матеріального

От чому в описах широко використовуються довгі перерахування матеріальних об’єктів, що як би витісняють духовне. Також поема буяє фрагментами, написаними в гротескному стилі: персонажі часто рівняються із тваринами або речами. У назві поеми закладений найглибший філософський зміст

Мертві душі нісенітниця, адже душа безсмертна. Для “ідеального” миру душу безсмертна, тому що вона втілює божественний початок у людині. А у світі “реальному” цілком може бути “мертва душа”, тому що для нього душу тільки те, що відрізняє живого від небіжчика. В епізоді смерті прокурора навколишні догадалися про те, що в нього “була точно душу”, лише коли він став “одне тільки бездушне тіло”.

Цей мир божевільний він забув про душ, а бездуховність і є причина розпаду. Тільки з розуміння цієї причини може початися відродження Русі, повернення втрачених ідеалів, духовності, душі в щирому, вищому її значенні. Чичиковская бричка, що ідеально перетворила в останньому ліричному відступі в символ вічно живої душі російського народу чудесну ” птаха-трійку”, завершує перший тім поеми. Згадаємо, що починається поема з безглуздої бесіди двох мужиків: чи доїде колесо до Москви; з опису курних, сірих, тужливих вулиць губернського міста; із усіляких проявів людської дурості й вульгарності

Безсмертя душі от єдине, що вселяє в автора віру в обов’язкове відродження його героїв і всього життя, отже, всій Русі