чиТреба розповідати про довгі, довгі годинники більш ніж смертельного жаху, коли я безперестану вважав енергійні змахи леза? Дюйм за дюймом, крупинка за крупинкою, - так повільно, що, здавалося, століття пройдуть, поки не помітиш, що маятник опускається усе нижче й нижче. Пройшло кілька днів, можливо й чимало, що він уже колихався так близько наді ною, що почував його подих і воно віяло мені влицо.

Запах гострої сталі дражнив мої ніздрі. Я благав і молив небо, щоб маятник швидше вже розкрив мені тіло. Я поривався підскочити нагору, назустріч змахам страшної шаблі. А тоді раптом падав назад і спокійно лежав і посміхався цієї смерті, немов дитина якоїсь найрідшої іграшці

И знову я впав у цілковиту несвідомість, — ненадовго, мабуть, тому що, придя в себе, я не помітив, що маятник був тепер нижче. А може, і надовго, тому що мої кати стежили за мною й могли навмисне зупинити рух маятника. Площина, у якій колихався маятник, була під прямим кутом до мого тіла. Я бачив, що півмісяць повинен перетнути мене саме по грудям. Маятник черкне полотно, колихнеться й черкне ще раз, потім ще й ще. Змахи його жахливо широкі (десь біля тридцяти футів або ще більше), а сила, з якої він свистячи розкриває повітря, така, що проти її й ці залізні стіни ніщо. Півмісяць кілька хвилин лише те й буде робити, що розрізати мій халат. На цій думці я зупинився. Далі я не наважувався думати. Я вперто зосереджував на цій думці вся увага, немов міг затримати опускання стали

Униз і вниз розмірено сповзав маятник. Швидкість його коливань я протиставив повільності спускання й знаходив у цьому якусь неприродну втіху. Мах у праву сторону, мах у ліву сторону, туди й сюди, повиснувши, немов грішна луна в пеклі, так вкрадливо тигрячою ходою він підступав усе ближче до мого серця. Я те сміявся, то вив, залежно від того, яка думка брала гору. Униз, неухильно й безжалісно вниз! Маятник колихався вже в трьох дюймах від моїх грудей. У нестямі я несамовито заборсався, силкуючись визволити ліву руку. Вона була вільна лише до ліктя. Напружуючись, я міг рухати нею від миски на підлозі до рота, але не далі. Якби мені розірвати ремінь на лікті, я б схопив рукою маятник і спробував би його зупинити. Це було б однаково, що лавину зупинити

Униз, безупинно і нестримно вниз! Я задихався при кожному змаху маятника. Пронизаний даремним розпачем, я не відводив від нього погляду, стежачи, як він падає додолу й злітає нагору, і щораз, коли сталеве вістря наближалося, мимоволі закривав ока, хоча смерть дарувала б мені звільнення! І все-таки кожний нерв у мене тріпотів, коли я представляв, як ледь помітне опускання механізму вжене ця гостра лискуча сокира в мої груди. Ця надія спонукувала тріпотіти мої нерви. Це надія, та сама надія, що тріумфує навіть під катуванням, воно нашіптує слова розради навіть присудженому на смерть у катівнях інквізиції

Я побачив, що через якихось дванадцять^-дванадцятьох-десять-дванадцять змахів, сталь торкнеться халата й разом з тим, із цим спостереженням мій розум раптом прояснився й зосередився, підвладний цілковитому спокою розпачу. Уперше за багато годин, а може, і днів, я почав думати. Зараз я догадався, що пута, якими я зв’язаний, з однопольного ременя. Досить лише в одному місці гострому, начебто лезо, півмісяцю чиркнути по ремені, як він трісне, і я лівою рукою зможу зняти із себе іншу частину пута. Але як же небезпечна буде близькість сталі в ту мить? Найменше помилковий рух - і тобі смерть! А чи можливо, щоб мої мучителі не передбачили такої можливості? А чи можна сподіватися, що півмісяць пройде саме там, де пута обвивають моє тіло? Боячись зневіритися хоч у мізерній і, здається, останній надії, я небагато підняв голову, смог глянути собі на груди. Пута обвивали все моє тіло, але тільки не на шляху вбивчого півмісяця

И ледь встиг я покласти голову, як мене осінила, інакше й не скажеш, друга половина тієї самої незавершеної ідеї звільнення, що тускло промайнула в мене в мозку, коли я підніс шматочок їжі до своїх вуст. Тепер переді мною була вся думка, хирлява, не зовсім твереза й не зовсім чітка, але таки вся повністю. І я відразу з гарячковою завзятістю розпачу прийнялася неї здійснювати. Уже чимало годин навколо невисокої крамниці, де я лежав, кишмя кишіли пацюка. Вони були хижий, нахабний і ненажерливі, і раз за разом пожирали мене своїми червоними очами, начебто впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся їхнім видобутком. “І що вони там їдять у цьому колодязі?” - подумалося мені

Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й лякала раптова нерухомість людини на крамниці, і вони панічно рушили назад, а деякі й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвилинку: я недарма розраховував на їхню ненаситність. Порахувавши, що я лежу без усякого руху, два^-двох-два-одні-два найбільш сміливих з них, стрибнули на крамницю й обнюхали ремінь. Це було начебто гасло до загального нападу. З колодязя рушили нові загони пацюків. Вони піднімалися на крамницю, переповняли її, сотнями товклися в мене по тілу. Розміряний рух маятника нітрохи їх не турбувало. Уникаючи його ударів, вони плазували навколо намазаного ременя. Пацюки притискалися друг до друга і їхня кількість на мені постійно увеливалось. Вони розташувалися в мене на шиї, холодні їхні губи доторкалися до моїх губ. Їх було стільки, що я чи ледве не задихався під ними, відраза, для якого й слова немає в людській мові, переповняло мені груди й чимсь важк і липким холодило серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Путо помітно слабшали. Я знав, що в декількох місцях їх уже перегризли. Надлюдським зусиллям волі я змусив себе лежати нерухомо. Я таки не помилився у своїх розрахунках і терпів не дарма!

Зрештою, я відчув, що вільно. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер тканину, розрізав білизну під нею. Ще два змахи, і гостре відчуття болю пронизало кожний мій нерв. Та мить звільнення настала! Я ледь поворухнув рукою, і мої рятувальники галасливо кинулися врозсип. Сторожким рухом - обережно й потихонечку, спочатку вбік, а потім назад - я вислизнув з обіймів ременя, і півмісяць уже не міг дістати до мене. Нехай на час, але я таки став вільний!

Вільний - і в пастці інквізиції?

Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари наповнювали в’язницю. Щохвилини жарче палали ока, які стежили за моїми стражданнями. Я задихався! Тепер мені стало ясно, що задумали мої мучителі, ці безжалісні кати, демони з демонів. Я відступав від розпеченого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя начебто бальзамом зцілила мені душу, мені, загородженим з усіх боків вогненною смертю

Жара швидко підсилювалася, і я, трясучись, немов у гарячці, знову підняв очі. У камері вдруге відбувалися зміни й інший ставала її форма. Двічі я уник своєї долі, тим самим розпалив мстивість інквізиторів і Владар Жахів вирішив більше не тягти із мною. В’язниця раніше була квадратна. Тепер же я побачив, що два її залізних кути стали гострими, а інші два, відповідно, тупими. Ця страшна зміна наступала швидко, з деяким приглушеним чи гуркотом те, може, стогоном. В одна мить приміщення придбала форму ромба. Але воно змінювалося й далі - я вже не сподівався, та й не бажав ці зміни зупинити. Я готовий був пригорнути до своїх грудей ці червоні стіни, це одіяння вічного спокою. “Смерть, - говорив я собі, - будь-яка смерть, аби тільки не в колодязі!” От я був дурень! Не зрозумів відразу, що саме в колодязь і повинне було загнати мене напружене залізо! І чи міг я витримати таку жару? І навіть якби міг, то не повинен був би відступити під натиском стін? А ромб усе мінявся, не залишаючи мені часу на роздуми. Центр його, тобто там, де було ширше всього, перебував прямо над прірвою. Я задкував назад, але стіни, зрушуючись, невблаганно штовхали мене вперед до колодязя. Зрештою, для мого обпаленого й скорченого тіла не залишилося й дюйма на твердій підлозі в’язниці. Я вже не пручався. Останній передсмертний зойк розпачу, голосн і довгий, вирвався з моїх вуст. Я відчував, що вже ледь тримаюся на самому краї … Я відвів погляд…

Pages: 1 2