Кожна народна пісня складається протягом довгого років - звичайно, хтось перший створює основу сюжету, а потім протягом років або навіть століть виконавці подають у нього щось своє, або щось викидають або змінюють… У такий спосіб пісня існує в багатьох варіантах, а ім’я людини, що створив пісню, назавжди забувається. Але є й виключення - коли талант народного пісняра настільки великий, що люди пам’ятають автора. І хоча пісня й стає по-справжньому народної, ім’я її творця живе в часі так само як живуть його безсмертні добутки.

Такий була поетеса й автор пісень із Полтави Маруся Чурай. Дівчина, що стала легендою… І зараз серед фольклористів точаться суперечки, - чи існувала насправді Маруся Чурай, або цей лише добуток народної уяви, узагальнений ідеальний юний образ? Коли я читав про життя Марусі Чурай, мені якось підсвідомо дуже хотілося, щоб вона й насправді існувала: настільки гарн і неймовірної була її історія… Недавно я довідався, що історичний документ, що підтверджує факт її існування, є! Це той самий вирок, винесений їй, - зараз він зберігається в архіві Академії наук України! Отже, Маруся Чурай - реальна історична особа, що завдяки таланту й красі, силі її поетичного слова стала людиною з легенди…

Біографія Марусі існує в декількох варіантах. Відомо, що народилася вона в сім’ї Гордія Чурая - знаменитого й чесного козака, що загинув у Варшаві. Доня легендарного батька, вона й сама незабаром увійшла в легенду - завдяки своїм пісням, своєму таланту, щиросердечній красі. Я вважаю, що дівчина заслуговувала особисте щастя й довгі, сповнені радості життя, але її доля була по сьогоденню трагічної. Закохана в Григорія Бобренка, Маруся мріє про родинне щастя, але Григорій віддає її, всупереч матері, одружується з іншої. Тоді Маруся вирішує помститися коханому… Після загибелі Григорія їй виносять смертний вирок, але наказ самого гетьмана рятує її. Сама ж Маруся гине незабаром, за різними відомостями - чи те від туберкульозу, чи те в одному з монастирів, куди дівчина, зламана морально, пішла на прощення. Життя Марусі уривається на початок 50-х років, тобто доля відмірювала їй біля двадцяти п’яти років.

Марусі належать такі пісенні шедеври, як «Ой, не ходи, Григорію…», «За мир устали козаки», «Григорію, Григорію, до роботи…», які стали справді народними піснями. Їхня доля втілилася в літературних творах різних жанрів і різних епох.

Читаючи про життя Марусі Чурай, знайомлячись із її добутками, я не зміг залишитися байдужим. Любов - вічне почуття, отже байдуже, у якому столітті відбувається драма людських відносин: життя Марусі хвилює нас, сучасних читачів. Ми не маємо права засуджувати її вчинок, тим більше, що ми ніколи не довідаємося, що ж відбулося насправді в ті далекі часи. Можливо, те зілля вона готовила для себе (як це описано в романі у віршах Ліни Костенко)? Говорять, у великих людей - великі почуття… Отже не засуджуємо вчинок дівчини… За гіркою іронією долі на тій площі, де повинна була відбутися страта Марусі Чурай, коштує пам’ятник не їй, а Петру Й, що відпочивав після Полтавської битви на тому самому місці… Але пошана й захоплення Марусею живуть у серцях людей і дотепер, а це краще чим будь-які монументи й офіційні знаки.

У простих словах Маруся змогла передати глибокі почуття, її пісні залишаються з нами й дотепер, уже протягом декількох століть. Напевно, вони не прийдуть у забуття ніколи.

Українська земля багата на талановитих людей. Маруся Чурай - одна з тих народних талантів, чиї добутки вмістили в себе народну душу, всю глибину народної поезії. Це була незвичайна дівчина, її життя стало легендою, а її добутки близькі кожному з нас, тому що в них втілилися Вічні почуття, вічні цінності й та краса духу, що не подвластна часу або життєвим випробуванням.

Коли я прочитав народну думу «Про Марусю Богуславке», цей добуток надовго зачарував всі мої думки. Адже я ніколи не чув цього ім’я, ні в одних підручниках або історичних документах нічого не сказане про неї. Звичайна дівчина, доля якої була долею багатьох у ті часи. Якби не народна дума, ми б ніколи не довідалися про її вчинок! А скільки ще було людей, які зробили щось подібне, але їхні імена назавжди втратилися в плині історії? Це, напевно, і є теперішній героїзм: коли людина не думає про славу або визнання, а діє під поривом свого серця, відповідно до своєї моралі, вічним цінностям.

Маруся Богуславка потрапила на чужу землю й стала дружиною турецького вельможі. Але на Великдень вона випускає бранців, її земляків, які страждають у турецькому полоні:

• Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
• Став дівці-бранці,
• Марусі, поповне Богуславке,
• На руки ключі віддавати
• Тоді дівка-бранка,
• Маруся, поповна Богуславка,
• Добре піклується, -
• До темниці приїжджає,
• Темницю відмикає,
• Всіх козаків,
• Бедних невільників,
• На волю випускає

Ми не знаємо, що відбувалося в душі цієї дівчини: або мучилася вона від внутрішніх розбіжностей, або була впевнена в тім, що робить… Зрештою, національних корінь, любов до своєї землі й до своєї віри взяли гору. Символічно те, що все це відбулося саме на Великдень: не тільки єдність національне, а і єдність святе допомогло Марусі відчути свою спорідненість із нещасними полоненими. Сама ж Маруся говорить невільникам, щоб передали її батькові:

• И нехай мій батько добре піклується,
• Земель, більших маєтків нехай не збуває,
• Больших скарбів не збирає,
• И нехай мене, дівку-бранку,
• Марусю, поповну Богуславку,
• З неволі не викупає,
• Тому що вже я потурчилася, обусурманилась…

Багато хто з українців за всіх часів чи те під тиском обставин, або з якихось інших причин змушений був покинути свою землю, але з їхніх мемуарів або оповідань ми довідаємося, що, навіть звикши до життя на чужині, людина не втрачає зв’язку з Батьківщиною. Говорять, людина прикипає душею до місця, де він народився. Напевно, тому в багатьох народних добутках висловлюється думка, що немає нічого страшнее полону.

Існував такий давньогрецький міф про Антея: цей міфологічний герой мав силу тільки тоді, коли стояв на землі, тобто сама земля давала йому силу. Його можна було перемогти тільки піднявши в повітря. Мені здається, українці - теж своєрідні «антеи»: наш народ по-справжньому сильний на своїй землі, черпаючи сили із цього споконвічного зв’язку. Так само й героїня народної думи Маруся Богуславка, відірвана від своєї землі, не маючи сили навіть боротися проти полоненого «потурчення», знайшла в собі сили допомогти невільникам, які виявилися вдалині від України. Український «антеизм» - одна з рис нашого менталітету, отже не забуваємо про нього, адже єдність із Батьківщиною - невичерпне джерело сили, що так необхідна нам для розвитку власного історичного шляху.