Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного („Козачка“, „Одарка“, „Горпина“, „Ледащиця“, „Два сини“) та баладного оповідання („Чари“, „Максим Гримач“, „Данило Гурч“), соцальної повісті („Інститутка“), психологічного оповідання й повісті („Павло Чорнокил“, „Три долі“), соціально-побутової казки („Дев’ять братів і десята сестриця Галя“), художнього нарису („Листи з Парижа“).

Спираючись на досвід Квітки-Основ’яненка й Гоголя, Марко Вовчок довела до найвищої мистецької досконалості спосіб оповіді-монологу, реалістичний прийом „вживання“ в особистість оповідача-селянина. В жодному з українських реалістичних оповідань і повістей вона не заявляє про себе безпосередньо; авторські ремарки й ліричні відступи цілком належать оповідачеві.

На відміну від повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка в кожному творі Марка Вовчка – свій, індивідуальний оповідач, що забезпечує більшу різноманітність сприйняття й відображення життєвих явищ. В одному випадку – це оповідач-персонаж, активний учасник долі („Сестра“, „Викуп“, „Інститутка“), в іншому - оповідач-спостерігач („Козачка“, „Павло Чорнокил“, „Три долі“). Найчастіше оповідь ведеться від імені жінки.

Оповідь від першої особи збільшувала можливість переконливо передавати стан внутрішнього світу героя з народу, розкривати суть народних характерів, посилювала віру читача в правдивість зображення, створювала враження правдивості розповіді, сповідальності. Вона стала важливим фактором демократизації літератури, оскільки давала змогу трактувати дійсність із позицій народу. Образ оповідача й у романтичних, і в реалістичних творах Марка Вовчка „реалістичний у своїй основі“, однак у ранніх романтичних оповіданнях „цей образ наділений і сентиментальними рисами“. Вираження великих суспільних ідей через світорозуміння оповідача в найпростіших формах, обмеженими, здавалося б, засобами народної оповіді було індивідуальною художньою особливостю Марка Вовчка.

Однак назрілі завдання виходу української літератури за межі селянської теми, розширення обсервації життя, поглиблення його сусупільної проблематики виявили також обмеженість манери селянської оповіді, художнього пізнання світу через світобачення оповідача-селянина. Виробляється об’єктивно-епічний, описовий спосіб викладу від імені автора („Чорна рада“ П. Куліша, „Люборацькі“ А. Свидницького). Звертається до нього й Марко Вовчок (романтичні твори „Максим Гримач“, „Данило Гурч“, „Кармелюк“).

Хоча до першої збірки „Народних оповідань“ увійшло лише одинадцять невеличких творів (серед них оповідання „Сестра“, „Козачка“, „Чумак“, „Одарка“, „Сон“, „Панська воля“, „Викуп“), вона справила велике враження на літературно-громадську думку реалістичним зображенням трагічної долі кріпаків, їхнього бажання вирватися з кріпацького рабства.

Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань письменниці „Горпина“, де змальовано трагедію молодої матері, яка через деспотизм і сваволю пана втратила дитину й збожеволіла. Сюжетну основу оповідання „Одарка“ становить трагічна, типова для кріпосницького побуту історія про дівчину, яка стала жертвою панської розпусти, а потім об’єктом щоденних знущань. Нестримне прагнення селян звільнитися від кріпосної залежності показане в оповіданні „Викуп“, у драматично напруженому сюжеті оповідання „Ледащиця“.

Про згубний вплив кріпосництва на долю підневільної людини йдеться і в одному з найкращих оповідань Марка Вовчка „Два сини“ (1861), де майстерно розроблено актуальну на той час тему рекрутчини, царської солдатчини. У формі тужливо-задушевної оповіді матері-вдови про долю своїх синів, яких пан віддав у рекрути й яких занапастила царська солдатчина, зображено одну з типових трагедій селянського життя, велике горе й безнадію самотньої пригніченої злиднями немічної матері. „Два сини“ – чи не найдовершеніше оповідання Марка Вовчка щодо виявлення авторського чуття композиції, майстерності оповіді від імені персонажа, чітко окресленого як народний характер. Це оповідання являє собою високий для того часу зразок розкриття засобами народної оповіді внутрішнього світу, „стану душі“ матері-страдниці. Воно звучить як глухий трагічний стогін душі замученої важкою недолею людини, як реквієм за загиблими синами й матерями-вдовами, котрі доживають свій вік, звучить так, що „морозиться кров у жилах“.

Інша група „народних оповідань“ Марка Вовчка – на родинно-побутові теми („Сестра“, „Чумак“, „Сон“). Центральна героїня оповідання „Сестра“, наділена притаманними саме українській селянці рисами лагідної вдачі, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності. Вона зворушує душевною добротою й самозреченням заради щастя іншого. В оповіданні „Чумак“ зображено сердечну драму юнака-однолюба, особисте щастя якого розбите соціальною нерівністю.

Горді, вольові, ескпресивні натури з народу, формування яких письменниця пов’язує з традиціями бурхливих і суворих часів козаччини, виступають у драматичних родинних стосунках в оповіданнях „Максим Гримач“ та „Данило Гурч“. Указуючи на соціальну зумовленість трагедій героїв, письменниця обстоює ідею не спотвореного родинним деспотизмом і майновими розрахунками родинного щастя. Ці твори, а ще більшою мірою оповідання „Чари“ та „Свекруха“ з наявними в них елементами народної фантастики, мають романтично-баладний характер. У зображенні сильних і гордих натур із народу в „баладних“ оповіданнях відчувається пошук письменницею активного позитивного героя. У ряді оповідань Марко Вовчок для контрасту з кріпосницьким „темним царством“ малює світлі, ідилічні картини щасливого життя вільних від кріпацтва людей, зокрема селян козацького стану („Козачка“, „Викуп“). В оповіданні-ідилії „Сон“ змальовано щасливе заміжжя жінки з чумаком.

У Марка Вовчка немає широкого, детального змалювання середовища. В полі зору оповідача лише окремі, але найхарактерніші деталі. Використання побутових й психологічних деталей строго підпорядковується розвиткові сюжету й характерів. Майстерність письменниці виялвяється в умінні домогтися відчуття правдивості історії, вести розповідь спокійно, ніби не дбаючи про художній ефект, щирим, довірливим тоном. Однак за цією зовнішньою спокійною, стриманою тональністю відчувається внутрішній драматизм.

Pages: 1 2