Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нiбито iснував скорiше як етнографiчне явище, цiлком iзольовано вiд загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разi наслiдуючи школу О. Островського. Слiд наголосити, що в українськiй лiтературi XIX ст. ентографiзм був явищем особливим: вiн, з одного боку, засвiдчував вiрнiсть її народним, демократичним традицiям, а з другого – утверджував i розвивав нацiональну самосвiдомiсть поневоленого народу. Головне ж те, що при наявностi етнографiзму iнтенсивнi iдейно-художнi пошуки українських митцiв спричинилися до прискореного розвитку драматургiї, що за якихось 20-25 рокiв пiдневiльного, напiвлегального життя подолала шлях, для якого Європi вiдведено було iсторiєю два столiття, i на початок XX ст. вийшла невiддiльною вiд загального контексту. За нею, щоправда, «не встигала» сценiчна мова – передусiм внаслiдок терору царської цензури, яка закривала п’єсам дорогу до сцени, траплялось, i на довгi десятилiття.

Один iз найактивнiших учасникiв того бурхливого процесу – Марко Лукич Кропивницький.

М. Л. Кропивницький народився 25 квiтня 1840 р. в селi Бажбайраки на Херсонщинi (тепер – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кiровоградської областi). У дитинствi вiн i надивився всiляких жорстокостей щодо селян, i сам зазнав чимало злигоднiв та кривд, оскiльки посада управителя панських маєткiв не надто вiдповiдала чеснiй i незалежнiй натурi його батька, чиї численнi невдачi болiсно вiдбивались на життi дiтей, позбавляючи їх часом найнеобхiднiшого.

Рiзностороння природна обдарованiсть майбутнього митця виявилася iще в дитинствi, коли вiн «сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью». Та освiту здобував вiн без будь-якої системи – то в приватнiй школ»i шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищi. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькiй повiтовiй школi, яку юнак закiнчив iз похвальним листом. Тодi вiн жив у своєї бабусi в дуже музикальнiй сiм’ї, де часто бачився з матiр’ю (батьки Марка розлучилися, коли вiн був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальнi партiї.

Пiсля невдалої спроби продовжити навчання у гiмназiї в Києвi юнак повертається до Бобринця i вступає на службу до повiтового суду. В цей час М. Кропивницький разом з I. К. Тобiлевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п’єси українських i росiйських драматургiв, пробував свої сили i як автор, i як постановник. Вiдвiдував протягом трьох семестрiв (1862-1863) заняття на юридичному факультетi Київського унiверситету як вiльний слухач. Пiд враженням однiєї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрi, вiн пише української мовою мелодраму «Микита Старостенко».

З 1864 р. Кропивницький знов на казеннiй службi – то у Єлисаветградi, то у Бобринцi. Але чиновницької кар’єри вiн не зробив i навiть часто зовсiм втрачав заробiток внаслiдок захоплення мистецтвом та участi в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професiйнi актори, зголосившись працювати в трупi графiв Моркових (Одеса). Протягом десяти рокiв роботи в росiйських театральних трупах, перегравши лише за першi п’ят рокiв «около 500 ролей… от губернатора в «Птичках певчих» до Отелло…», вiн набув величезного сценiчного досвiду, глибоковивчив специфiку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчi принципи, розумiння мiсця театру в життi суспiльства.

Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в iсторiї українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичинi, де, працюючи актором i режисером театру товариства «Руська бесiда», вiн доклав великих зусиль до змiн у репертуарi й художньому стилi театру, в наближеннi його до реалiзму й народностi.

Початок театральної дiяльностi М. Кропивницького припав на час практичної вiдсутностi професiйного українського театру на Надднiпрянщинi, час найжорстокiших репресiй щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численнi iнструкцiї та розпорядження мiсцевих властей тощо; все це змушувало митцiв запобiгати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по двi вистави – росiйську й українську. Пiсля дозволу мiнiстра Лорiс-Мелiкова (1881) на виконання українських п’єс почали виникати українськi трупи – у Києвi, Харковi, Одесi. Та роботи в них – навiть iз таким своєрiдним дiячем i художником, як Г. Ашкаренко, - не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змiн у сценiчнiй творчостi. 1882 р. вiн утворює свою трупу, яка десь через рiк зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провiдним режисером. Починається нова епоха в iсторiї українського професiйного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пiзнiше М. Садовська-Барiлоттi, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, I. Карпенко-Карий. Та величезна популярнiсть митцiв, творчiсть яких була уособленням народного естетичного iдеалу, наче провокувала царських чиновникiв знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по сутi, майже третини територiї України Надднiпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навiть гучнiй успiх i царське схвалення гастролей у Петербурзi 1886-1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже пiсля вiдокремлення вiд М. Старицького i якi дали пiдстави тодiшнiй критицi говорити про український театр у зiставленнi з європейським (зокрема з трупою «мейнiнгенцiв», новаторство яких було загальновизнаним).

Все життя провiвши в пошуку, в безнастаннiй боротьбi, неспокої (навiть на придбаному в останнi роки хуторi Затишок недалеко вiд Харкова недовго затимувався), М. Л. Кропивницький i помер (21 квiтня 1910 р.) у дорозi, повертаючись з Одеси – з гастролей.

Систематичної освiти М. Кропивницький, з рiзних причин не одержав, але його лектуру складало досить широке коло iмен свiтової класики. Лише серед названих ним в автобiографiї авторiв – Гете i Шекспiр, Байрон i Дюма, Гейне, Жорж Занд, Теккерей. Син письменника свiдчить, що родина завжди передплачувала багато театральних газет i рiзних i «Киевской старины». У молодi роки цiкавився М. Кропивницький i найсучаснiшими фiлософськими працями, вiд соцiалiста-утопiста Р. Оуена до прагматика-моралiста С. Смайльса. А мiж ними – Дж. Ст. Мiлль з його розумiнням моральностi як прагнення до «найбiльшої суми загального щастя»., Г. Спенсер, який ще тiснiше пов’язував моральнiсть iз кориснiстю, навiть вулгарно-матерiалiстичнi мiркування Я. Молешотта. Прочитане ретельно обдумувалося, аналiзувалося у критичному зiставленнi з реалiями побуту «удома».

В останнi роки життя М. Кропивницький з iнтересом читав працi А. Шопенгауера. Малоймовiрно, щоб вони безпосередньо впливали на того, хто мав уже такий серйозний життєвий досвiд, певнiше, що в них виявлялась спiвзвучнiсть iз багатьма розчаруваннями митця – житейськими i творчими. А ще бiльше – iз фiлософським утвердженням спiвчуття, жалю як iстинної основи людської моралi; ця iдея була серцевинною у бiльшостi його творiв.

Живучiсть крiпосницької й вiдповiдно рабської психологiї, руйнування «дворянських гнiзд» i витiснення дворянства зростаючою сiльською буржуазiєю, збагачення «чумазого» й наступ його на селянство, хижацька конкуренцiя його з подiбними до себе, росiйсько-японська вiйна i вплив її на життя народу, революцiйнi заворушення на селi – ось коло тем, що перебували в полi зору драматурга. Актуальнiсть їх безперечна, як i важливiсть моральних проблем життя творчої iнтелiгенцiї, її взаємин з «натовпом», зi спекулянтами вiд мистецтва, по-новаторськи посталвених у драмi «Беспочвенники» та сатиричнiй комедiї «Нашествiе варварiв». Час вiд часу письменник звертався й до iнсценiзацiї вiдомих лiтературних творiв: «Невольник» i «Титарiвн» («Глум i помста») за Т. Шевченком, «Чайковський, або Олексiй Попович» за Є. Гребiнкою, де виявилась своєрiднiсть його пiдходу до iсторичного минулого українського народу, «Вiй» i «Пропавша грамота» за М. Гоголем, «Вергiлiйова Енеїда» за Котляревським, «Пiдгоряни» за I. Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом».

Пiд кiнець життя М. Кропивницький, використавши мотиви народних казок, створив двi п’єси для дiтей («Iвасик-Телесик», «По щучому велiнню»). Органiчний зв’язок його драматургiї з фольклором виявляється як у свiтоглядних позицiях письменника, який, обстоюючи народне розумiння добра i зла, завжди був на боцi бiдних i скривджених, так i в художнiх – зокрема у вiдбиттi у мовi персонажiв влучного народного слова, гумору. У 70-80-тi роки вiн звертався й до пiснi, але з часом художня тканина його творiв ущiльнюється, i для пiсень та рiзного роду етнографiчних виставок не залишається вже в них мiсця.

Pages: 1 2