Звичай очищення від гріхів за допомогою слова й козла існував у давньоєврейських племен. Раз у рік всі члени цих племен від мала до велика збиралися в центрі поселення, де первосвященик, підійшовши до заздалегідь підібраного чорного козла й поклавши на нього обидві руки, починав голосно перераховувати гріхи й злочини своїх одноплемінників. По закінченні цієї процедури козла проганяли в пустелю, щоб він відніс із собою гріхи й разом з ними загинув там без води і їжі. Звідси й пішла відома приказка “козел відпущення” . Барвистий опис цього обряду приводиться в Біблії (Левіт, 16, 7-11,21-23) . Замість козла в інших народів для аналогічних цілей використовувалися всілякі тварини: собаки, буйволи й т.д.

2.5 Вінчання

Одержали поширення в історичні епохи, що передували виникненню християнства, і різні обряди й ритуали, що супроводжують вступ людини в шлюб. У тій або іншій формі шлюб завжди “освячувався” . У християнському обряді вінчання, у його “видимій стороні” , немає нічого, що не мало б відповідних аналогів у язичеських религиях. Заручення, обручки, весільні дарунки, вінки й т.п. - все це існувало у весільних ритуалах первісних і древніх народів і мало своєю метою забезпечити венчающихся чоловіка й жінку надприродною благодаттю й плідністю.

Християнський обряд вінчання, як і всі інші християнські ритуали й таїнства, робить особлива священна персона - єпископ або пресвітер, що розпоряджається божественною благодаттю й переносить її на інших осіб за допомогою певних маніпуляцій, супроводжуваних молитвами-заклинаннями.

2.6 Священство

“Під ім’ям священства як таїнства розуміє таке священодействие, у якому через молитовне покладання рук архієрейських на главу вибраної особи зводить на цю особу божественна благодать, що освячує й поставляє його на відомий щабель церковної ієрархії, і потім сприяюча йому в проходженні його ієрархічних обов’язків. Називається ще це таїнство рукоположением, зведенням у священний сан, благословенням пресвитерства, таїнством святительським” .

Це таїнство, як і всі інші християнські таїнства, має свою “видиму сторону” , що складається в тім, що єпископ, якому належить монопольне право присвяти, покладає руки на присвячується в духовний сан.

Як спосіб передачі надприродних чарівних властивостей покладання рук застосовувалося в багатьох дохристиянських культах. Він був звичайним у древніх іудеїв. Застосовувався він і в культі Митри. На клагенфурстском рельєфі, на інших митраистких пам’ятниках Митра зображується у вигляді бога, що покладає руки на голову, сонця.

В основі подібних подань про передачу різного роду благодійних властивостей через руки лежить первісне подання про самостійну силу рук і пальців. Серед народів, що зберегли первісний уклад життя наприкінці XIX століття, був розповсюджений, наприклад, звичай, відповідно до якого пальці вбитого ворога, подвергшиеся спеціальної препарации, давали їсти воїнам, щоб додати їм хоробрості, сміливості й доблесті. У багатьох племен також уважалося, що досить палець лише посмоктати, щоб одержати від нього чудодійні властивості.

Ці-Те вірування й звичаї й були в специфічній формі сприйняті християнством. Первісна віра в магічне значення руки знайшла своє відбиття в наступному біблійному сказанні: “И зробив Ісус, як сказав йому Мойсей, і пішов поборотися з амаликитянами; а Мойсей і Аарон і Ор зійшли на вершину пагорба. І коли Мойсей піднімав руки свої, долав Ізраїль, а коли опускав руки свої, долав Амалик; але руки Моисееви обважніли, і тоді взяли камінь і підклали під нього, і він сіл на ньому, Аарон же й Ор підтримували руки його, один з однієї, а іншої - з іншої сторони. І були руки його підняті до заходження сонця” (Результат, 17, 10-12) . У біблійних вираженнях типу “цей перст божий” або ж “і побачили ізраїльтяни руку велику, котру виявив господь над єгиптянами” відбита віра древніх іудеїв у магічну дію руки на відстані.

V Взаємини християнства і язичества

Спочатку факт наступності й зв’язки язичества й християнства не викликав заперечень у ранніх християн і навіть усіляко ними підкреслювався, тому що сприяв припливу в християнські громади й церкви нових членів із числа шанувальників язичеських богів і богинь. У міру ж розвитку християнства й особливо із часу перетворення його в державну релігію Великої Римської імперії відношення до цього факту міняється. Виявивши в богах і богинях стародавності, у язичеській обрядовості конкурентів Христу й християнському культу, батьки церкви порахували ідею наступності й історичного зв’язку християнства і язичества небезпечної й зрадили її забуттю в анафемі. Змінилася й політика християнської церкви у відношенні язичеських религий: після короткочасного періоду співіснування християнства і язичества почалася тривала епоха гонінь і переслідувань язичників.

Однак повністю знищити популярність язичеських вірувань і обрядів серед населення тих країн, де пануючою релігією стало християнство, не вдалося. Найбільшим інтересом тут користувалося й продовжує користуватися збігле, якщо так можна виразитися, у підпілля язичеське чаклунство. Подібне відбувається ще й тому, що боротьба із усілякими відьмами, чаклунами, чорнокнижниками, волхвами й т.п. займала значне місце в діяльності християнської церкви.

VI Список використаної літератури

• 1. А. Ю. Григоренко “Разноликая магія” , М., “Радянська Росія” , 1987.
• 2. Г. Л. Курбатов, е. Д. Фролов, И. Я. Фроянов “Християнство” , “Лениздат” , 1988.
• 3. К. Каутский “Походження християнства” , М., “Видавництво політичної літератури” , 1990.
• 4. Н. В. Рябушкін, Г. И. Царегородцев “ чиПокарання боже?” , М., “Видавництво політичної літератури” , 1988.

Pages: 1 2 3