М. Ю. Лермонтов поезія життя. Основні мотиви лірики. Лермонтов був людиною суперечливим. Одним він здавався холодним, дратівливим

Іншим живим, веселим, життєрадісним. Безперечно одне: ні з ким не любив він ділитися своїми переживаннями. Але у своїх віршах він писав про усім, що тривожило його серце, від чого страждала його душу, про свої розчарування, надії й мрії, про сенс життя, про дружбу й любов, про призначення поета й поезії

Тому його лірикові можна вважати поетичною автобіографією, літописом становлення душі, поезією думки. У Лермонтова були великі попередники й сучасники. Немеркнучим кумиром для нього був А. С. Пушкін. Також Лермонтова захопила бунтарська, романтична поезія Байрона й особистість англійського поета, що приймав участь у визвольній боротьбі в себе на батьківщині, в Італії й Греції

У порівнянні з поезією попереднього пушкінського періоду, повної світлих надій, вірша Лермонтова відрізняються іншим емоційним тоном. Важко знайти в російській ліриці добутку більшого трагізму, чим “Дивлюся на майбутність із острахом…” (1838 рік), “И нудно й смутно” (1840 рік), “Подяка” (1840 рік). У вірші “И нудно й смутно” він пише: И нудно й смутно, і комусь руку подати В мінуту щиросердечної негоди… Желанья!.. що користі дарма й вічно бажати?

А роки проходять всі кращі роки! Однієї з головних тем лірики Лермонтова стала тема самітності. Слова з коренем “один” зустрічаються частіше інших у створенні поетичних образів: “біліє вітрило самотньої”, “угорі горить одна зірка…”. Про себе поет говорить: “Я к самітності звик…

” Важко знайти в поезії більше поетичне зображення стану людини, що жадає смерті. Йому хочеться забутися у вічному сні, зберігши при цьому здатність сприймати навколишній світ. Однієї із причин того, що мотиви смутку й самітності зайняли велике місце в поезії Лермонтова, було його відношення до суспільства. Особи людей здавалися йому масками, що прикривають божевілля й порожнечу, а життя маскарадом. Тема маски нерозривно пов’язана із проблемою загубленого покоління, уперше в російській літературі глибоко осмислена саме Лермонтовим

Він не може примиритися з тим, що люди його покоління, засвоївши “пізній розум” батьків, старяться в бездіяльності, живуть без мети, покірно відмінюються перед владою. Морально спустошені молоді сучасники не здатні ні на працю, ні на подвиг, вони байдужі до наук і мистецтва. Засуджуючи своє покоління, поет прекрасно розуміє, що він є його представником; не відокремлюючи себе від своїх сучасників, обвинувачує й себе, тому він уживає займенники “ми”, “нас”, “наше”…

Страшний трагічний образ “збанкрутілого” покоління створив Лермонтов у вірші “Дума” (1838 рік): Сумно я дивлюся на наше поколенье! Його прийдешнє иль порожньо, иль темно, Меж тим, під тягарем познанья й сомненья, У бездіяльності зостариться воно. Лермонтову було властиво трагічне світовідчування, він упевнений, що людина не може бути щасливим у цьому недосконалому світі, у країні, де “стогне людина від рабства й ланцюгів” (”Скарги турка”, 1829 рік). І тому в поета дуже складне відношення до Росії. Осуд, неприйняття не якихось окремих сторін російської дійсності, а всієї миколаївської Росії, цієї “країни рабів, країни панів”, звучить у вірші “Прощай, немита Росія…

” (1841 рік) самому різкому політичному виступі Лермонтова, повному гірких і тяжких переживань. Майже одночасно зі стихотворе-нием “Прощай, немита Росія…” Лермонтов написав вірш “Батьківщина”, у якому розкрив всю суперечливість свого відношення кродине.

Поет називає свою любов до Росії “дивної”, тому що любить її “розуму всупереч”, тому що copyright