Розглядаючи сучасний літературний процес, не можна не звернути увагу на феномен Л. Петрушевской. Ім’я письменниці стало відомо аматорам театру наприкінці 1970-х років і зв’язується, у першу чергу із драматургією “нової хвилі”, що продовжує традиції А. Вампилова. Наприкінці 1980-х надбанням широкої читацької публіки стала її проза

Людмила Стефановна Петрушевская народилася в 1938 р. у Москві. Незабаром були репресовані батьки її матері, у результаті чого батько пішов із сім’ї. З малолітства майбутній письменниці довелося вивчати життя не тільки по підручниках. Напівголодне скитание по родичах, дитячий будинок під Уфою під час війни, де її вперше досита нагодували й учили жити “ощетинясь”, інстинктивно виставляти вперед шипи. Після закінчення факультету журналістики МГУ їздила, як сама говорила, “з гітарою й десяткою в кишені” “скоряти цілину”. Потім працювала кореспондентом московських газет, співробітницею видавництв. Складати вірші, писати сценарії для студентських вечорів початку рано, однак про письменницьку діяльність всерйоз задумалася не відразу. Та й шлях до читача був досить довгий, тому що працювати доводилося “у стіл”, як многим творчим людям її покоління: редакції не могли прийняти оповідання й п’єси про те, що тоді називалося тіньовими сторонами життя, не могли пропустити добутків, нехай і не утримуючих яких-небудь дисидентських випадів проти влади й існуючого ладу, але написаних “мовою вулиці”. У випадку з Петрушевской виходив парадокс: ратуючи за зближення літератури з життям, офіційна критика не прощала авторові, коли це радянське реальне й неприкрашене життя намагалося ввійти в красне письменство. Чи не тому перші п’єси Петрушевской ставилися не на професійних, а на аматорських сценах і незабаром заборонялися, а перший збірник прози вийшов тільки в 1988 р. на гребені оголошеної гласності?

По визнанню письменниці, імпульсом до творчості для неї є чиєсь лихо: починаєш думати, як допомогти людині, - народжується оповідання або п’єса. Петрушевская любить і вміє слухати жива мова юрби. В одному з інтерв’ю вона помітила: “Ми коштуємо, затиснуті в юрбі. Юрба говорить. Вона не має сил стримуватися й говорить, говорить, говорить. Нікуди не кличе, не веде… Об наш велик і могутній, правдивий і вільн розмовний, він меле що потрапило, але ніколи він не бреше. І ніколи він, ця мова, не брудна”.

При читанні її добутків створюється відчуття, начебто сам авторський голос як би з гулу юрби виникає й у той же вуличний гул іде, що у свій час і було помічено критиком И. Борисовой. Петрушевская не почуралась увести невимушений розмовний склад у більшу літературу. Знаменно і її творче кредо: “Література не прокуратура”. Все це дозволяє судити об “обличчя незагальному вираженье”, залучає інтерес читачів і глядачів, породжуючи часом запеклі дискусії аматорів літератури й професійних критиків

Першим опублікованим добутком письменниці було оповідання “Через поля”, що з’явилося в 1972 р. у журналі “Аврора”. Це тонка психологічна замальовка випадкової зустрічі двох створених друг для друга людей, які й бути^-те щасливі, лише коли йшли вдвох через поля - вона до подруги, він до нареченої. Публікація пройшла непоміченою критикою. З тих пор більше десятка років проза Петрушевской у пресі не з’являлася

Петрушевскую-драматурга призначено було “розглянути” самодіяльним театрам. Її перша завершена п’єса “Уроки музики”, написана в 1973 р., була поставлена Р. Віктюком в 1979-м у театрі-студії Палацу культури “Москворечье” і майже відразу заборонена. П’єса надрукована лише в 1983 р. Постановка “Чинзано” уперше була здійснена на підмостках студентського театру “Гаудеамус” у Львові. Професійним же театрам, щоб зіграти подібну драматургію, довелося б відмовитися від багатьох сформованих сценічних стереотипів. У п’єсах Петрушевской зі сцени звучить як би записана на магнітофонну плівку живаючи розмовне мовлення сучасника, відтворюється до дріб’язків пізнавана реальна життєва ситуація. Звична структура драматичного оповідання в неї розмита, відсутній “чорно^-білий” конфлікт, немає однозначної вичерпної оцінки героїв: персонажі досліджуються в природній для них обстановці, так сказати, “серед своїх”, поза моральним двобоєм з позитивними героями

Здається, автор як би фотографує зріз щоденного повсякденного життя. Герої на сцені п’ють, їдять, розмовляють про дрібниці, а в цей час, зовсім по Чехову, “складається їхнє щастя й розбиваються їхні життя”. Зустрічаються троє осіб чоловічої статі за випивкою, говорять про пляшки так про якихось должках один одному, про сімейні безладдя й передбачувані квартирні обміни, чується: “айн хвилину”, “закусь”, “з горла будемо?”. У ході їхньої нехитрої бесіди раптом з’ясовується, що це не які-небудь бичи-алкаши, а представники науково-технічної інтелігенції, один з них у відрядження за кордон оформляється навіть. Розкривається й трагедія: от людина за “пальним” у магазин змотується, гострить, анекдоти “труїть”, бреше, що поспішає додому, а то дружина не пустить, а тим часом у нього в кишені довідка про смерті матері. Треба б на похорони поквапитися, живих квітів на могилку купити, як просила покійниця, але пропиті гроші, і не вільний людин у своїх учинках. За закордонним напоєм “чинзано” тривають російські чоловічі посиденьки (”Чинзано”, 1973), а тим часом за тим же заморським питием (велике завезення “Чинзано” в 1970-і роки) зібралися близькі їм жінки - дружина, подруга, сослуживица - теж у кількості трьох чоловік відзначити день народження (”День народження Смирновій”, 1976). Отут своя жіноча балаканина про алансонских мережива, здертих зі старого бабусиного підодіяльника для нової кофточки, зловтішні жіночі “подколи” щодо того, що в когось із них смарагд із діамантами й платина схожі на чеську біжутерію. Відразу мимохіть і згадування про дисертації, які всі немає часу закінчити, про черги на золото (було таке в 1970-і) і моді на “нетленку” - книги про мистецтво, про ринкову дорожнечу, про хвороби й смерті батьків і, звичайно ж, про дітей і чоловіків. Ті ж грубуваті вираження, як і в чоловіків в “Чинзано”, начебто “ми вас кликали виганяли, а ви перлися не хотіли”.

И через цю браваду й бодрячество відчуваєш, як самотня й нещасна кожна з жінок. Одна шукає свого чоловіка, що співається, інша тягне існування матері-одинака, що одержує як аліменти вісім-десять рублів, третя не може забути слів лікаря, сказаних їй під час чищення пятимесячного плода: “Эх, якого хлопця загубили!” Але що поробити, адже не можна “родити від моложе себе”, “так ще і який не хоче дитини знати”. У пік застілля намечается сварка, але вона якось непомітно в тих же самих розмовах сходить на немає. До них приходить один із друзів - Валентин, той самий, що збирається за кордон, уже відомий читачам по п’єсі “Чинзано”. Життя триває своєю чергою, як і звичайне щастя й нещастя кожного з героїв. Немає ні гарних, ні поганих, ні правих, ні винуватих

Pages: 1 2