«Люблю вітчизну я, але странною любов’ю…» (Лермонтов)

Любов до батьківщини, почуття патріотизму… Як їх пояснити? За що мати любить своєї дитини? А за що ми любимо своїх матерів? Адже далеко не всі діти, якщо уважно придивитися, гідні материнської любові. Але це - погляд сторонньої людини

Так і любов до батьківщини. Вона є, тому що є країна, у якій народила тебе мати, де народилися й спочивають із миром на цвинтарях твої предки. Саме в цій країні, а не в іншій. І невидимі нитки зв’язують тебе із твоїм родом, отже й з батьківщиною. Тому ти й любиш її тією любов’ю, що пояснити важко: бачиш всі її недоліки й все-таки любиш. Є рідна мова, що ти чуєш із дитинства, що ти виговорив перші слова. І тебе зрозуміли. Прочитав першу книжку рідною мовою, і вона тобі дуже сподобалася. Багато книг ще прочитаєш у майбутньому. Може, і іншими мовами. Але рідний буде мова твоєї мами, мова, якою говорять всі навколо у твоїй країні. І рідне слово, рідна мова - це теж частина твоєї батьківщини

Є мир твого дитинства. З нього багато чого запало в душу. От дорогий дідусь вийшов з під’їзду подивитися, як я вперше йду в школу. До кінця нашої вулиці я відчував його погляд. А от у неділі поїхали на озеро. Я ще не вмів плавати й дуже боявся, що батько у воді випустить мене зі своїх рук. Але рука батька була й міцної й надійною. Мені стало соромно за своє боягузтво. Так я почав учитися плавати. А міцна рука батька - це теж моя батьківщина

Є школа, де ми слово «батьківщина» уперше прочитали по складах. Є в шкільному коридорі наше вікно. Сідаючи на його підвіконня, ми із хлопцями й будували плани на майбутнє й спостерігали за дівчиськами, любувалися найкрасивішої з них - Зиной Філатової, у яку ми були закохані всі по черзі. Ці спогади будуть із мною завжди. Вони - мій шкільний причал, моя батьківщина

Є в нашім місті одне заповітне місце: улюблений нами, моїми однокласниками, гідропарк. Навесні й восени він дуже гарний, але головне - не багатолюдний. Тоді нам здається, що він тільки наш. Які верби купають свої галузі у воді! Які галявини! Як там весело грати у волейбол! Після випускного вечора ми підемо туди зустрічати світанок. Хоча це може комусь здатися дивним, але наш парк - це моє рідне, моя батьківщина

Зовсім недавно мені стали більше зрозумілі почуття М. Лермонтова, описані у вірші «Батьківщина»:

З відрадою, многим незнайомої,

Я бачу повне гумно,

Хату, покриту соломою,

З різьбленими ставнями вікно

Статок селян радував поета. Поняття про статок зараз інше, а почуття ті ж самі. Коли я бачу богатые будинку із садибами, з іномарками біля гарних воріт, у мене немає бажання промурмотати: «Звідки в людей такі гроші?» Немає ніякої заздрості, тільки незнайома многим відрада. Тому що чим більше багатих і забезпечених людей - тим краще моїй батьківщині. А руїни, занедбаність, убогість - це повинне залишитися впрошлом.

Я люблю свою країну, але любов моя не сліпа. Я бачу багато чого, що викликає в мені біль і злість, досаду й обурення. Я чую потоки брехливих обіцянок ощасливити народ. Але цю злість і обурення я не переношу на весь свій народ. Не треба узагальнень «Наш народ ніколи не навчиться чесно працювати!» Так, вистачає ще в нас ледарів, утриманців і просто нечистих на руку. Але не вони персоніфікують наш народ. Мій народ - це мої улюблені батьки й учителі, старший брат, друзі, добрі сусіди, спортивні наставники. Це мої улюблені поети й письменники, артисти й музиканти. Вони - моя батьківщина. Дивними виглядають, напевно, мої міркування, за що я люблю батьківщину. Але хіба обов’язково любити за щось?