П’єса “Безприданниця” написана наприкінці 70-х років XIX століття. Це був час торжества нуворишів - розбагатілих купців. Все більший вплив на людей робили гроші, що заслонили справжні цінності. Трагічні наслідки цього ми бачимо, звертаючись до долі головної героїні драми

Лариса - м’яка, чиста дівчина. Вона здатна насамперед почувати прекрасне, обдарована художнім талантом - співочим і музичним. Лариса ніяк не може зрозуміти, що в суспільстві, де вона, з волі матері, повинна обертатися, усі визначають гроші. Вона шукає справжній, піднесеної любові й, як їй здається, знаходить неї в особі “блискучого пана” Сергія Сергійовича Паратова.

Лариса думає, що Паратов любить її так само щиро й безоглядно, як вона його. Героїня бідна, приданого за нею ні, і у світі, де хочуть купити всі, товаром стає її краса, про що дівчина до пори навіть не підозрює. Але обранець Лариси, не маючи ділову хватку “миллионщиков” з купців, начебто Кнурова й Вожеватова, уже встиг цілком засвоїти їхню мораль, не випадково він зізнається Кнурову: “У мене, Мокій Парменыч, нічого заповітного немає; знайду вигоду, так усе продам, що завгодно”. Лариса вірить, що її коханий - людин широкої душі, здатний піднятися над вузькими матеріальними інтересами

Вона прямо заявляє своєму нареченому, дрібному чиновникові Юлію Капитонычу Карандышеву: “Самі по собі ви що-небудь значите, ви гарна, чесна людина; але від порівняння із Сергієм Сергеичем ви втрачаєте все… Сергій Сергеич… це ідеал чоловіка”. Критично глянути на Паратова Лариса не в змозі, тим часом Сергій Сергеич - зовсім не та ідеальна людина, яким представляє його закохана дівчина

Навіть що так уразив Ларису епізод з кавказьким офіцером, коли Паратов, щоб продемонструвати своя холоднокровність і влучність, стріляв у мішень, що вона тримала в руці, говорить просто про хвастощі, заради якого Сергій Сергеич, не коливаючись, ризикує й своїм і чужим життям. У фіналі героїня прозріває. Паратов спокушає Ларису, що вже вирішила вийти заміж за Карандышева. Сергій Сергеич привселюдно утішає її нареченого. Дівчина остаточно разочаровывается в Юлію Капитоныче й говорить Паратову: “У мене один наречений: це ви”. поміщик, Що Розорився,-підприємець, хоча й любить Ларису по-своєму, але намагається запевнити Огу-Далову, що його пристрасть до неї була лише хвилинним захопленням, і зізнається, що змушено був женитися на Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 нелюбимій жінці заради великої спадщини

Насправді “ідеальний чоловік” Сергій Сергеич превосходно все усвідомлював і точно розраховував свої дії. Лариса для нього тільки гарна річ, іграшка, що раптом відняв якийсь незначний Карандышев. Паратов вирішив поставити Юлія Капитоныча на місце. В останній же розмові з Ларисою Сергій Сергеич виступає в ролі не палкого закоханого, а цілком розважливої людини

Він навіть не соизволил, щоб не компрометувати себе, проводити вражену дівчину додому, спокійно передоручивши цю місію п’яниці й ледареві Робинзону. Але ж проводь її Паратов до будинку, Лариса уникла б загибелі від кулі Карандышева. Ні, не любив її той, за Ким вона була готова безоглядно йти й у вогонь і вводу.

Для Паратова дівчина, дійсно, тільки скороминуще захоплення. І все-таки не розчарування в колишньому коханому губить нещасну безприданницю. До трагічної розв’язки приводить усвідомлення Ларисою того, що всі навколо розглядають її як дорогу гарну річ, яку можна купити. Вона вимовляє гіркі слова: “Річ…

так, річ! Вони праві, я річ, а не людина… Усяка річ повинна мати хазяїна, я піду до хазяїна”.

Коли Лариса попереджає Паратова: “Для нещасних людей багато простору в Божому світі: от сад, от Волга. Тут на кожному сучку повіситися можна, на Волзі - вибирай будь-яке місце. Скрізь утопитися легко, якщо є бажання так сил дістане”, вона ще всерйоз не думає про самогубство. Слова про Волгу й сад покликані скоріше налякати коханого, змусити його прийняти нарешті рішення, як здавалося Ларисі, сприятливе для неї. Але коли Кнурів пропонує їй стати утриманкою, зі значенням підкреслюючи: “Для мене неможливо мало”, думки про смерть стають реальними. Лариса міркує: “Розставатися з життям зовсім не так просто, як я думала

От і незмога! От я яка нещасна! Але ж є люди, для яких це легко… Ах, що я!… та й мені ніщо не миле, і мені жити нема чого! Що ж я не вирішуюся?

Що мене тримає над цією прірвою? Що заважає? Ах, ні, немає… Не Кнурів, розкіш, блиск… ні, немає… я повинна від суєти…

Розпуста… ох, немає… Просто рішучості не маю. Жалюгідна слабість: жити, хоч як-небудь, так жити… Коли не можна жити й не потрібно.

Яка я жалюгідна, нещасна.. Кабы тепер мене вбив хто-небудь… Як добре вмерти… Поки ще дорікнути себе не в чому. Або занедужати й умерти…

Так я, здається, занедужаю. Як погано мені!.. Хворіти довго, заспокоїшся, з усім примиришся, усім простиш і вмреш… Ах, як погано, як кружлятися голова”. А отут Карандышев розповідає нареченій, що Кнурів і Вожеватов грали неї в орлянку, як дорогу річ

Винести таке приниження Лариса вже не в змозі. Заступництво Юлія Капитоныча для неї образливо. Зате ця людина, для якого дружина, вхожа в коло місцевих мільйонерів, повинна була стати засобом подолання власного комплексу неповноцінності, допомагає Ларисі, сам того не усвідомлюючи, здійснити таємне бажання: “Кабы тепер Мене вбив хто-небудь…” Героїні претит життя у світі наживи, вона хоче зберегти чистоту, піти, не заплямувавши душі й тіла розпустою, не зробивши власну красу товаром. Це, а не нещасна любов до Паратову, змушує Ларису шукати смерті

И за мінуту до смерті вона проявляє справжню шляхетність, рятуючи свого вбивцю від суду. Лариса переконує столпившихся навколо її Паратова, Кнурова, Вожеватова - головних діючих осіб драми й щирих винуватців її загибелі: “Це я сама… Ніхто не винний, ніхто… Це я сама”.

Паратова, нарешті, прориває. Зберігши залишки колишнього почуття до Лариси, він иступленно кричить співаючим циганам: “Велите замовчати! Велите замовчати!”. Але вмираюча йому й іншим анітрошки не вірить

У неї ще вистачає сил з іронією заперечити паратовское розпорядження: “Ні, ні, навіщо!.. Нехай веселяться, кому весело, кому весело… Я не хочу заважати нікому. Живете, живете всі! Вам треба жити, а мені треба… умерти

Я ні на кого не скаржуся, ні на кого не ображаюся… ви всі гарні люди…” І закінчуючи глибоко щирим визнанням: “Я вас усіх… усіх, люблю”, посилає останній поцілунок

А веселощі тривають, і вінчає п’єсу “голосний хор циган”. Ларисі на цьому святі життя місця так і не найшлося. І обвинувачує вона насамперед саму себе, за те що довгий час терпіла “циганський табір”, що дозволила перетворити себе в річ, іграшку. Доля Лариси - один з багатьох прикладів драми “гарячого серця” у світі чистогану й грубого розрахунку. Там, де замість “душі арифметика”, нікому не потрібні щирі почуття

Любов і гроші несумісні

Збережи - » Любов або нездатність вистояти у світі «золотого тельця»? (по п’єсі А. И. Островського «Безприданниця») . З'явився готовий твір.