У російській літературі XX століття В.В. Набоков займає особливе місце з ряду причин. По-перше, його письменницька біографія, що почалася на результаті «срібного століття» російської поезії, охоплює майже всі хронологічні етапи літератури XX століття аж до 70-х років. Щодо цього саме набоковское творчість забезпечує наступність сучасної російської літератури стосовно літератури початку XX століття. По ступені впливу на стильові процеси в росіянці, та й світовій літературі останньої третини XX століття В. Набоков - один з найсучасніших, самих эстетически впливових художників. По-друге, творчість Набокова причетна історії відразу двох національних літератур - росіянці й американської; причому й російськомовні, і англомовні добутки письменника - видатні художні явища, справжні літературні шедеври

По-третє, В. Набоков більше, ніж хто-небудь із його сучасників, зробив для знайомства західної читацької аудиторії з вершинами російської літературної класики. Саме він по-справжньому «відкрив» для Заходу російських класиків першої половини XIX століття, особлива творчість

Старий дворянський рід Набокових відбувся не від яких - те псковичей, що жили якось там у сторонці, на обочье, і не від кривобокого, набокого, як хотілося б, а від обрусевшего шістсот років тому татарського князька по імені Набік. Бабка ж моя, мати батька, породжена баронеса Корф, була із древнього німецького (вестфальского) роду й знаходила просту принадність у тім, що на честь предка - хрестоносця був нібито названий острів Корфу. Корфи ці обрусіли ще у вісімнадцятому столітті, і серед них енциклопедії відзначають багато видних людей. По батьківській лінії ми складаємося в різноманітному спорідненні або властивості з Аксаковими, Шишковими, Пущиними, Данзасами. Думаю, що було вже майже темно, коли по скрипливому снігу внесли пораненого в геккернскую карету. Серед моїх предків багато служивих людей; є посипані брильянтовими знаками учасники славних війн; є сибірський золотопромисловець і миллионщик (Василь Рукавишников, дід моєї матері Олени Іванівни); є вчений президент медико - хирургическогй академії (Микола Козлов, інший її дід); є герой Фринляндского, Бородінського, Лейпцігського й багатьох інших боїв, генерал від інфантерії Іван Набоков (брат мого прадіда), він же директор Чесменской богадільні й комендант С. - Петербурзької міцності - тієї, у якій сидів супостат Достоєвський (рапорти доброго Івана Олександровича паную надруковані - здається, в «Червоному Архіві»); є міністр юстиції Дмитро Миколайович Набоков (мій дід); і є, нарешті, відомий суспільний діяч Володимир Дмитрович (мій батько).

«28 березня. Я повернувся додому близько 9 годин вечора, провівши райський день. Після вечері я сіл на стілець біля дивана й розкрив томик Блоку. Мама напівлежачи розкладала пасьянс. У будинку стояла тиша - сестри вже спали. Сергія не було будинку. Я читав уголос ці ніжні вірші про Італію, про сиру, благозвучну Венецію, про Флоренцію, подібної до димного ірису. «Як це чудово, - сказала мати, - так, так, саме так: «димний ірис». Потім у прихожей задзвонив телефон. У цьому нічого незвичайного не було, я просто був незадоволений, що довелося перервати читання. Я підійшов до телефону. Голос Гессену: «Хто це?». «Володя. Здрастуйте, Йосип Володимирович». «Я дзвоню, тому що… Я хотів сказати тобі, попередити тебе…».

«Так, я слухаю». «Із твоїм батьком трапилося жахливе». «Що саме?» «Зовсім жахливе…за вами пішла машина». «Але що саме трапилося?». «Машина вже йде. Відімкніть унизу двері». «Добре». Я повісив трубку, піднявся. Мати стояла у дверях. Вона запитала, і брови її здригнулися: «Що трапилося?». Я сказав: «Нічого особливого». Голос мій був стриманий, майже сухий. «Скажи мені». «Нічого особливого. Справа в тому, що батька сшибла машина й поранила йому ногу». Я пішов через вітальню, направляючись до себе в спальню. Мати йшла за мною. «Благаю, скажи мені». «Не потрібно турбуватися. Вони зараз заїдуть за мною…». Вона вірила мені й не вірила. Я переодягся, переклав у портсигар сигарети. Думки мої, всі мої думки як би стисли зуби. «Серце моє розірветься, - сказала мати, - воно розірветься, якщо ти що-небудь приховуєш». «Батько поранив ногу. Гессен говорить, це досить серйозно. От і всі».

Мати схлипнула, опустилася переді мною на коліна. «Благаю тебе». Я продовжував заспокоювати її як умів…так, моє серце знало, це кінець, але що ж все-таки трапилося, залишалося невідомим, і поки я цього не знав, могла ще тепліти надія. Чомусь ні я, ні мамане зв’язали повідомлення Гессену з тим, що батько пішов у той вечір на лекцію Мілюкова, і не подумали, що там могло трапитися що-небудь. Отчий^-те мені пригадатися весь цей день: коли ми їхали зі Світланою в поїзді, я написав на затуманеному склі вагона слово «Щастя» – і від букви потекла вниз світла доріжка, вологий візерунок. Так, моє щастя витекло…Нарешті машина під’їхала. Вийшли Штейн, якого я раніше ніколи не бачив, і Яковлев. Я відкрив двері. Яковлев увійшов за мною, притримуючи мене за руку. «Дотримуйте спокою. На зборах стріляли. Ваш батько був поранений». «Важко?». «Так, важко».

Вони залишилися внизу. Я пішов за матір’ю. Повторив їй те, що я чув, знаючи про себе, що вони зм’якшили случившееся. Ми спустилися…Поїхали…Ця нічна подорож пам’ятатися мені як щось происходившее поза життям і щось болісно повільне, як ті математичні головоломки, що мучать нас у півсні температурного марення. Я дивився на вогні, що пропливали мимо, на смуги, що біліють, освітленої бруківки, на спіральне відбиття в дзеркально - чорному асфальті, і мені здавалося, що я якимось фатальним образом відрізаний від усього цього - що вуличні вогні й чорні тіні перехожих - це лише випадкові ведення, а єдиним виразним, і вагомим, єдино реальним на цілому світлі було горі, що обліпила мене, що душило мене, що стискало мені серце. «Батька немає на світі»… ».

«Заглянемо ще далі, а саме повернемося до травневого ранку в 1934-ом року, у Берліні. Ми очікували дитину. Я відвіз тебе в лікарню біля Байришер Плац і о п’ятій годині ранку йшов додому, у Груневальд. Весняні квіти прикрашали фарбовані фотографії Гинденбурга й Гітлера у вітринах рамкових і квіткових магазинів. Лівацькі групи горобців улаштовували голосні збори в бузкових кущах палісадників і в притротуарних липах. Прозорий світанок зовсім оголив одну сторону вулиці, інша ж сторона вся ще синіла від холоду. Тіні різної довжини поступово скорочувалися, і свіжо пахнуло асфальтом. У чистоті й порожнечі незнайомої години тіні лежали з незвичної сторони, виходила повна перестановка, не позбавлена деякої добірності, начебто того, як відбиває в дзеркалі в перукаря відрізок панелі з безтурботними перехожими, що йдуть у відвернений мир, - який раптом перестає бути забавним і обдає душу волною жаху».

«У роки дитинства нашого хлопчика, у Німеччині голосного Гітлера й у Франції мовчазного Мажино, ми вічно мали потребу в грошах, але добрі друзі не забували постачати нашого сина всім найкращим, що можна було дістати. Хоча самі ми були неспроможні, ми із занепокоєнням стежили, щоб не намітилося розриву між речовинними благами в його дитинстві й нашому».

«Високий, гаданий ще більш високим через свою худорбу, з особливим розрізом очей трохи навикате, високим чолом, що ще збільшилося від тієї ранньої, гарної лисини, про яку говорять, що Бог розуму додає, і з не гострим-сухим спостережливим поглядом, як у Буніна, але уважним, цікавим, не без насмішкуватості майже пустотливої. У ті часи здавалося, що увесь світ, всі люди, всі вулиці, будинку, всі хмари цікавлять його до надзвичайності. Він дивився на зустрічні й на зустрінуте зі смакованьем гурмана перед смачним блюдом і харчувався не самим собою, але навколишніми. Зауважуючи всі й усіх, він готовий був це приколоти, як метелика свої колекції: не тільки шаблонове, вульгарне й виродливе, але також і прекрасне, - хоча намечалось уже, що безглузде давало йому більша насолода».

Набоков сполучає літературну творчість і викладацьку й дослідницьку роботу в американських коледжах і університетах. Уже сформованому письменникові, чудовому стилістові, йому доводиться заново проробити шлях від літературної безвісності до світової слави. Викладає російську мову й літературу (російську і європейську) в американських навчальних закладах. 1940 У газеті «Нове російське слово» друкує філософське есе

Pages: 1 2