Звернемося тепер до письменників за професією й розглянемо спочатку тих з них, які переважно присвячували себе драматичній літературі. Тут нашу увагу зупиняють чотири головні сили: Хиль-и-Сарате, Гарценбуш, Бретон де Лос Эррерос і Гарсиа Гутьерес.

Хиль- и-Сарате (1796-1861) був одним із самих ревних і завзятих прихильників класичної школи, але загальне захоплення похитнуло нарешті і його; після 1833 року він зважився змінити своєму колишньому напрямку й виступив із драмою, написаної вже в чисто романтичному дусі, — Carlos II el Hechizado, що мала великий успіх і надовго удержалася на іспанській сцені, завдяки оригінальності задуму і його художньому виконанню. Це живаючи й вірна картина мадридського двору наприкінці XVII сторіччя, що ставиться до царювання останнього представника Австрийскаго будинку. Автор, не ухиляючись від історичної правди, малює нам цього зачарованого короля саме таким, який він був у дійсності: слабкий, хворий, знедолений фізично й розумово, він із працею тягне своє жалюгідне життя, байдуже дивлячись на розкладання монархії серед розпалу честолюбних страстей, і, наближаючись до могили, не вміє навіть забезпечити своєї спадщини, a тільки безперервно мучиться тими марновірними страхами, що сама ж його династія навмисне поширювала в народі.

У цій же драмі є й інша особа, ще більш життєвий і характерне, чим сам король, це великий інквізитор Фруалан Диас, — тип зовсім аналогічний із Клодом Фролло Віктора Гюго. У ньому автор сполучив все єхидство, все лицемірство й диявольське підступництво вищої духовної влади, цих князів церкви, страхом порабощающих собі боязкі душі, цих таємних розпусників, що проповідують цнотливість, цих ненаситних честолюбців, що гордовито дивляться, як ціла нації змінює перед ними коліна й вручає їм свою совість. Концентруючи все це в одній особі, Хиль-и-Сарате створює цілком закінчений тип на вічне повчання іспанцям, щоб, побачивши ясно, вони вже не захотіли знову віддаватися у владу цих виплодків мороку й зрозуміли нарешті, що їм нема чого чекати від свого ветхого католицизму, що завжди служив лише гальмом у розвитку національних yумственних сил.

Хил-и-Сарате написав ще багато інших історичних п’єс, як напр. Дон Альваро де Люна, Монарх і його фаворит, Гусман Вірний і проч. Але в жодній з них уже немає тієї енергії таланта, тієї моці й оригінальності, якими буяє його Карл II, що створив успіх і славу авторові не тільки у вищому класі суспільства, але й у всіх його шарах. Однакож, незважаючи на видатний талант, Хиль-и-Сарате все-таки не міг існувати одним літературним заробітком, тому в 1835 році він змушений був прийняти дуже незначне місце в міністерстві внутрішніх справ, a потім, примкнувши помалу до партії помірних, виніс ще трирічну пробу за час регентства Эспартеро й тільки після 1843 року одержав, нарешті більше видне призначення. У царювання Ізабелли він уже бере участь у зміні закону про загальну освіту; тоді ж було складено їм Керівництво до літератури, що і понині ще служить головним навчальним посібником для іспанського юнацтва.

Ім’я Гарценбуша (род. в 1806 р.) завжди з’єднується з його кращим добутком Серцева історія в Теруэле. Це -і чарівна п’єса, повна почуття, життя й страсті, що відразу доставила авторові цілком заслужену славу. Цілком відданий літературній справі, по природі мовчазний, нетовариський, Гарценбуш жив затворником у своєму кабінеті, не приймаючи майже ніякої участі в сучасних інтересах. романтизм, Що Народився, здавався йому не більше, як поверненням до стародавньої літератури “плаща й шпаги”, але, намагаючись застосуватися до нових вимог, він сам став писати в тім, же дусі й продовжував доти, поки видиме стомлення публіки не примусило його зупинитися. Згодом недолік матеріальних засобів змусив Гарценбуша промишляти творчістю різних феєрій, що давали йому набагато більше грошей, чим найкраща з його літературних творів, і в такий спосіб цей великий талант, поступово дрібніючи, дійшов би до повного падіння, якщо його не врятували деякі впливові особи, доставивши Гарценбушу заведивание головною мадридською бібліотекою. З тієї пори колишній драматург перетворює в ученого критика, під його керівництвом виходять у світло повні зібрання творів Тирсо де Молина й Рюиса Аларкона, яким і понині надають особливу цінність додатка до них дослідження й примітки видавця, точно також його великий огляд золотого століття іспанської літератури залишається самим капітальним із всіх історичних праць у цьому роді.

Бретон де Лос Эррерос (род. в 1801 р.) відрізнявся ще більш живим і оригінальним розумом. Уникаючи трагедії й особливо мелодрами, він обрав своїм поприщем комедію й у цій формі намагався зобразити на сцені всі смішні й сумні явища своєї епохи. Усього він написав біля шістдесяти п’єс, щоправда, багатьох з них тільки переведені або, по прийнятому тоді вираженню, перероблені із французького; але, проте, вони так добре були пристосовані до вимог і вдач сучасного іспанського суспільства, що анітрошки не уступали оригінальним і користувалися большою популярністю, як напр. El Tercero en la discordia (Посередник у сварці), Una de Tantas (Одна з багатьох), Un quarto de hora (Чверть години) і проч. Його знаменита комедія Марцела, що з’явилася на сцені в 1831 році, блищить такою дотепністю, таким живим, непідробленим гумором, такою влучністю слова, що многая з її виречень увійшли в повсякденну розмову й зробилися як би прислів’ями. Це щирий комічний талант свого часу: він таврує розвиток ажіотажу в суспільстві, осміює напускну пристрасть до музики, безглуздість мод, наслідування іноземцям, відсутність у житті природності й простоти, -і сміється й змушує публіку реготати над її ж власними недоліками. Ви не знайдете y його ні філософських мудрувань, ні глибокого аналізу людського серця, він не вдасться ні в які абстрагованості, a тільки жваво схоплює самі характерні риси, майстерно висвітлює їх і рельєфно робить зауваження. Якщо в цілому його п’єси й страждають іноді відсутністю внутрішнього зв’язку, або глибини задуму, за те кожна окрема сцена, повна блискучої дотепності, життя, руху, і при цьому його тонка, граціозна сатира нікого не уражає особливо боляче й зло. На жінок Бретон де-лос Эррерос дивиться скоріше із французької точки зору, чим з іспанської: оне завжди y його нещирі, расчетливо кокетливі, удавані навіть у любові й, самі не відчуваючи страсті, здатні тільки розпалювати її у своїх шанувальниках.

З метою поповнення його скромних засобів, що доставляють сценічним авторством, йому, також, як і Гарценбушу, була запропонована посада головного бібліотекаря; але, після 1840 року, він втратився її, завдяки одній занадто влучній сатирі, прийнятої на свій рахунок деякими особами з мадридської національної гвардії. Тоді, користуючись його скрутним станом, реакція поспішила залучити на свою сторону такого обдарованого пособника, запропонувавши йому в 1843 році редагування офіційної газети. З тих пор Эррерос був загублений для сцени, на сором іспанської публіки, що не захотіла навіть забезпечити свого Скриба.

Pages: 1 2