Розглядаються характерні ознаки ліризму в драмах Олександра Олеся та В. Б. Єйтса. Конкретизовано головні причини звернення поетів до драми. Більш уважне прочитання драм свідчить, що ліричний початок у символістській драмі відіграє важливу семантико - і формотворну роль.

Одним з аспектів порівняльного літературознавства є порівняльно-типологічне вивчення явищ у літературах різних народів. Саме такий тип дослідження вважаємо за доцільний у спробі порівняльного зіставлення творчості двох поетів-драматургів із різних національних культур.

Олександр Олесь і Вільям Батлер Єйтс — видатні митці кінця XIX - початку XX ст. і визначні представники символізму в українській та англомовній літературах відповідно. Порівняння їхнього «духовного універсуму», в якому акумульовані риси цілого покоління і тенденції часу, вважаємо, є актуальним та науково доцільним.

Ще ірландський дослідник творчості Джеймса Джойса Н. Корнуел у своїй монографії «Джойс і Росія» наводить слова письменника про те, що «кельтський розум і слов’янський багато в чому схожі» [22, 172-173]. Про сумірність історії ірландської та української літератур писала й дослідниця українського модернізму Соломія Павличко, авторка передмови, ще донедавна єдиної, перекладеної українською мовою, збірки поезії Вільяма Батлера Єйтса. Подібність ірландської та української долі можна помітити не лише в схожому досвіді багатовікового рабства та пригноблення, а й у боротьбі за рідну мову, в схильності народів до фольклорних традицій. Мистецька діяльність українського та ірландського письменників мають чимало спільного, й тому, відкриваючи українського Єйтса, ми наближаємось не тільки до осягнення ірландської культури, а й до глибшого розуміння культури власної [ 11].

Найхарактернішою рисою менталітету двох народів, що неодноразово підкреслювали дослідники-народознавці, є кордоцентризм (коли емоції сильніші за розум), романтичність чи ліричність. Ці ментальні риси духовного характеру певним чином прояснюють таку властиву обом письменникам загальну якість художнього мислення як ліризм, який виявлявся через підвищену емоційну забарвленість розповіді або зображення в різножанрових текстах. Зрозумілим стає зацікавлення Олександра Олеся та В. Б. Єйтса символізмом як художнім методом, усім проявам якого притаманна лірична напруга. Романтичні за своєю сутністю українська та ірландська літератури радо сприйняли символізм не лише як наслідування західноєвропейської традиції, а ще й тому, що символізм, генетично пов’язаний із романтизмом, певним чином закорінений у психіці людей цих націй. А властиві обом народам вимоги до поета як рупора національних проблем пояснюють той факт, що в ранньому символізмі двох літератур спостерігається суто національне забарвлення цього напряму: «небайдужість до ідеї національного визволення; насиченість фольклорними елементами» [1, 113].

Обидва письменники стали предтечами нового мислення, нових традицій, нової епохи в літературній історії України та Ірландії. Ця унікально близька за своїм світобаченням, естетичною свідомістю мистецька пара репрезентувала нові обрії у літературах обох народів. Те, що ці постаті ніколи не зустрічалися і не читали написаного навзаєм, – достовірний факт. Отож некоректно говорити про прямий вплив ірландського письменника. Тому ведемо мову про Типологічні Відповідності, про певну суміжність філософсько-естетичних систем і одновекторність типу творчого мислення цих поетів-драматургів. Понад усе нас цікавить виявлення глибинних витоків творчості двох митців, порівняння причин звертання Поетів до театру, щоб побачити, за наявності всіх неминучих розбіжностей, багато в чому типологічно подібну організацію драматичних текстів, співвідношення ліричного і драматичного первнів.

Відомі праці українських дослідників (І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Р. Радишевського, М. Жулинського, М. Неврлого, О. Олійник, Л. Дем’янівської, О. Таран, Р. Пархомик, С. Хороба, С. Павличко та багатьох інших), присвячені творчості окремо Олександра Олеся чи відповідні праці зарубіжних учених Р. Еллманна (Ellmann R.),

Д. Доног’ю (Donoghue D.), Р. Кавелла (Cowell R.), С. Боври (Bowra C.),

A. Балакян (Balakian A.), К. Джордана (Jordan C.) та ін., присвячені

творчості В. Б. Єйтса, не подають зіставної характеристики симво

лістської образності, тем і мотивів ліричної поезії та драматургії,

міфопоетики, бо творча спадщина Олександра Олеся вивчалася без

докладних порівняльно-типологічних зіставлень з іншими національ

ними літературами, а творчість В. Б. Єйтса взагалі маловідома для

українського читача та досліджувалася лише англійськими літера

турознавцями, які писали про «своє» і для «своїх».

Звернення поетів до драматургії – не рідкість у світовій літературі. Ті ж Поль Клодель, Стефан Малларме, Еміль Верхарн, Томас Стернз Еліот та інші зуміли більш-менш щасливо поєднувати лірику і драму, знаходячи шляхи для синтезу. Показова у цьому сенсі творчість

B. Б. Єйтса та Олександра Олеся. Обоє працювали з опорою на Шекспіра

і з урахуванням новаторства Метерлінка, переборюючи важкий сценіч

ний натуралізм. В обох помітне вкорінення в романтичну традицію. Та

головні ознаки, які зближують творчість двох символістів, Олександра

Олеся та В. Б. Єйтса, це образно-емоційний, «ліричний» стиль викладу

матеріалу (здебільшого – «міфологізація» і «символізація» як домі

нанти стилю), апеляція до глибинно-традиційних (архетипних) форм

комунікації, сугестивність авторського слова.

М. Неврлий, аналізуючи драматичні етюди Олександра Олеся, писав, що всі вони «сповиті надзвичайно тонкою ниткою поетичного настрою, і це наближує їх до ліричних переспівів…» [9, 111]. Аналогічну думку висловив дослідник творчості Єйтса С. Бовра про те, що звертання В. Б. Єйтса до драми «стало логічним продовженням лірики, розширенням «голосового діапазону» поезії. Недарма ця драматургія наскрізь лірична і багато в чому виростає з лірики» [18, 197]. Цікавим є і той факт, що більшість п’єс Олександра Олеся та В. Б. Єйтса написані віршами. Проблем «ліризації» драми у творчості Олександра Олеся та В. Б. Єйтса торкалися сучасні літературознавці, однак без докладних порівняльно-типологічних зіставлень з іншими національними літературами.

Лірика видалась Єйтсу та Олесю не найповнішим і не єдино можливим способом вираження переживань сучасної душі. Тому обох поетів, як і багатьох інших митців кінця ХІХ – початку ХХ ст., зацікавлює драма як мистецтво синтетичне, в якому поєднуються

Творчі імпульси багатьох видів мистецтва, а художня форма отримує заповітну вичерпність і цілісність.

Націлення поетів на драму було зумовлене й бажанням «об’єкти-візації» ліричних переживань, бо порівняно з лірикою драма має для цього більше можливостей. Про об’єктивізацію як про головну перевагу, яку отримують поети в драмі, пишуть самі поети-драматурги та багато дослідників. Наприклад, в антології символістського театру вказується, що Єйтс, як і інші, зокрема російські драматурги-символісти, хотів здолати іманентний суб’єктивний елемент у своїй творчості і припускав, що «це можливо здійснити через театр» [23, 31].

Докладні свідчення про своє зацікавлення драмою залишив сам Єйтс: «Дехто з моїх друзів не розуміють, чому я не задовольняюся ліричною поезією… Для мене драма, і я гадаю, що так її розуміють й інші письменники, – це пошук більш відважної енергії, більш оптимістичного прийняття того, що виростає з логіки подій, пошук чіткішої форми натомість тих форм ліричної поезії, які розмиваються душевними бажаннями і туманними жалями» [ 24, 89 ]. У цьому висловлюванні виразно помітна суголосність із назвами перших п’єс драматурга «Країна душевних бажань» та «Тіняві («туманні» – інший можливий переклад слова «shadowy») води», що можна розцінювати як безпосереднє визнання автором їх ліричного первня. Так і міркування, припускаємо, імпонували й Олександру Олесеві, бо обидва митці переходять до драми як до нової «чіткішої» форми, але, як свідчать їхні творчі спроби у цьому літературному жанрі, перехід здійснювався без суттєвих змін у змісті. Зміст їхніх п’єс – «сповідь душі» – залишається таким самим, як і в ліриці. Вливаючись у структуру драматичного твору, лірична стихія, поєднана із розкриттям внутрішнього життя «поодинокої душі», – її плину переживань як біографічних, так і «споконвічних» протиріч – займає в ній панівне місце. Своєю суттю драматичні спроби Олександра Олеся та В. Б. Єйтса – це поділений на частини (голоси персонажів) голос одного ліричного «я». В більшості їхніх драм перед нами не безпосередні конфлікти персонажів-антагоністів, а конфліктний, дисгармонійний стан ліричного «я». Зовнішня дія є лише фоном, своєрідним пунктом «відштовхування» для розкриття повноти «поступу», який зароджується і відбувається в душі героя.

Pages: 1 2 3