Михайло Юрійович Лермонтов - мій улюблений поет. Коли я читаю його вірші, те як би переношуся в таємничий мир, у якому важливий кожний звук, кожне слово, кожний рух його душі. У такій поезії можна знайти відповідь на будь-який хвилюючий тебе питання. До неї звертаєшся у важкі мінути життя за радою, моральним наставлянням. Тут можна почерпнути щось нове, відчути те, що ти сам є часткою цього неосяжного миру

Читаючи вірші Лермонтова, я щораз ловлю себе на думці, що вони не створені людиною, а як би виникли із самої природи, тому існують вічно. У чому ж секрет його поетичного дарунка? Я думаю, що він полягає в постійній самітності Лермонтова, що преследовали його з дитинства, тому вірші пронизані глибоким розпачем, болем і схованої силоміць.

Це енциклопедія почуттів і переживань, ліричний щоденник, у якому відбиті самі непомітні зміни стану душі. Тут і любов, і розпач, і гнів, і скорбота, і смуток. У вірші “И нудно й смутно” поет міркує про сенс життя, її жорстокості, швидкоплинності й непередбачуваності: И нудно й смутно, і комусь руку подати В мінуту щиросердечної негоди… Желанья!., що користі дарма й вічно бажати?

А роки проходять - всі кращі роки! У душі ліричного героя все валить, він доходить висновку про повну безглуздість і непотрібність життя, тлінності всього земного, незначності людини: И життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо, - Такий порожній і дурний жарт… Лермонтовская поезія багатолика

Вражає те, як поет образно й доступно освідчуватися в коханні до Росії, розкривав глибину свого почуття. Поет і громадянин, він страждав і переживав, шукав відповіді на найбільш злободенні питання, пов’язані з долею Батьківщини. Але відношення до Батьківщини в нього було суперечливим. Він пишався її історичним минулим, героїзмом і мужністю народу, що захищав свою землю до останнього подиху

Лермонтов любив неосяжні простори Росії, її природу. Йому були дорогі й милі степи, безбережні ліси й ріки: Люблю димок спаленої жнивы, У степу обоз, що ночує, &copy A L L S o c h. r u И на пагорбі серед жовтої ниви Чету беріз, що біліють. Поет ненавидів самовладдя й тиранію, нехтував своє покоління, не здатне до боротьби. Ці думки звучать в “Думі”: До добра й зла ганебно байдужі, На початку поприща ми в’янемо без боротьби: Перед небезпекою ганебно легкодухі И перед властию - знехтувані раби

Лермонтов був у розпачі, тому що не бачив правильний і благополучний шляхи, по якому могла б піти Росія. Його не задовольняло її сьогодення, але й не менш безвідрадним представлялося майбутнє. Страждання поета підсилювалися у зв’язку з тим, що сучасники не розуміли головного: Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені. Він усвідомлював свою відчуженість і самітність

Ці мотиви втілилися в ряді основних образів його поезії: вітрилі, пустелі, пальмі, стрімчаку й багатьох інших. У вірші “Листок” Лермонтов порівнював свою долю з долею самотнього листка, приреченого, як і він сам, на скитания: Дубовий листок відірвався від гілки рідної И в степ покотив, жестокою бурою гнаний; Засох і зів’янув він від холоду, спеки й горя И от нарешті докотився до Чорного моря. Про свою неприкаяність поет говорив у вірші “Вітрило”. Він віддавав перевагу життю, повну радостей і страждань, спокійному, байдужому існуванню: Під ним струмінь світлішай лазурі, Над ним промінь сонця золотий… А він, заколотний, просить бури, Начебто в бурах є спокій!

Розлад між мріями й дійсністю був занадто великий. У результаті Лермонтов перестав вірити у взаєморозуміння між людьми й у любов. Вона приносила йому не радість, а смуток: Я жити хочу, хочу суму Любові й счастию на зло: Вони мій розум розпестили И занадто згладили чоло

Життєва трагедія поета, його внутрішня самітність визначили драматичність його створінь і романтичне бачення миру. Ліричний герой Лермонтова дуже схожий на нього самого. У молодості його порівнювали з Байроном, тому що він почав з наслідування йому. Поет зовсім не відмовлявся від внутрішнього споріднення з ним, але завжди хотів бути іншим: Ні, я не Байрон, я інший, Ще невідомий обранець, Як він, гнаний миром мандрівник, Але тільки з русскою душею. Доля Лермонтова була більше трагична. Він уважав себе насамперед національним поетом, викривачем і розумів, що обраний їм шлях правдивого художника російської дійсності неминуче спричинить його смерть, що остаточно довершить розчарування в житті й поставить крапку у двобої Лермонтова з нею. Отже, вся творчість поета - це його міркування про сенс існування, долі своєї Батьківщини, про смерть і вічність

Теми, до яких він звертався, дуже актуальні в наш час, коли Росія перебуває на історичному роздоріжжі, коли зруйнувалося все те, що протягом майже вісімдесятьох років уважалося непохитним і в чому більшість людей навіть не сумнівалося. Зараз особливо гостро встали питання про шляхи виходу з економічної й політичної кризи й відповідальності кожної людини за долю Росії. Тому не дивно, що до віршів Лермонтова звертаються дуже багато хто. Адже це поет і громадянин, що глибоко любив свою Батьківщину й учив не тільки своїх сучасників, але й нащадків справедливості, доброті й умінню розуміти й почувати прекрасне