Лірична драма «Зів’яле листя» була віднесена українською критикою до перших проявів «декадентської» (модерністської) поезії в Україні. Вона засвідчила початок нової художньої доби в культурній та естетичній свідомості наприкінці ХІХ ст. – період раннього модернізму. В історії нещасливого кохання одного з сучасників (щоденник його, ймовірно, слугував Франкові за вихідний матеріал), у власних переживаннях і сумнівах поет уловив настрої й філософію нового покоління, яке втрачало цілісність попереднього позитивістського світогляду, заснованого на авторитеті розуму й науки.

Звертають на себе увагу різноманітність ритміки й строфіки цієї збірки Франка, її стилістична динаміка, інтертекстуальність і симфонізм. Драматична форма трьох «дій» («жмутків»), кожна з яких інтонована тільки їй властивими настроями, барвами, мотивами, надавала цілісності поетичному матеріалу. Подібно до природного циклу, суб’єктивне чуття проходить стадії весняного («молодечого», ідеального) розквіту, літнього рефлексивного співу-роздуму, зрілого осіннього спомину-плачу, й зрештою – зимового (вселенськи розчарованого) відстороненого аналізу й резигнації. Місткими семантичними узагальненнями стають метафори й символи «живого щастя», «невиспіваного співу», «смерті-привиду», «любові-плачу», які організовують всю поетичну збірку, надаючи їй цілісності. Вони дають змогу поєднати теми любові й творчості, тугу за природною гармонією і холод інтелектуальної рефлексії, демонічне розчарування й риторичну гру в самогубство.

«Зів’яле листя» стало узагальненням інтимних переживань поета, відбитих у його творах різних років, а «лірична драма» - формою найбільш раціональної, філософської рафінованої обробки ліричної теми.