З віком у поезії Пушкіна проявляється тенденція відходу від подань про творчість як про забаву, безвинну витівку або як про засіб впливу на суспільство. Поезія усе більше розуміється як шлях до духовної досконалості. Натхнення вже саме по собі є нагородою за всі гоніння, що перетерплюються в житті поетом:

Давно, втомлений раб, замислив я втеча

В обитель далеку праць і чистих млостей

У вірші «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний» (1836) Пушкіна як би підбиває підсумок своїй творчості, обґрунтовує свої життєві й творчі принципи. Тільки мистецтво може, в остаточному підсумку, «порох пережити й тленья втекти», піднятися «вище Олександрійського стовпа». Призначення мистецтва в тім, щоб будити «почуття добрі», в «жорстоке століття восславлять волю». Мистецтво не повинне залежати від думки «чорни»:

Веленью божию, про муза, будь слухняна,

Образи не страшачись, не вимагаючи вінця,

Хвалу й наклеп приемли равнодушно

И не оспоривай дурня

Саме цим принципам і випливав Пушкін протягом всього свого життя

Pages: 1 2