Леся Українка (Лариса Петрівна Косач -Квітка) — українська письменниця, яка пи­сала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала у сфері фольклористики (220 на­родних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національ­ному русі. Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Мати, Олена Петрівна Драгоманова-Косач - письменниця, яка твори­ла під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Пер­ший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядь­ко Лесі (так її називали у сім’ї, і це домашнє ім’я стало літератур­ним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні світогляду племінниці згідно зі своїми соціалістични­ми переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист. 1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці. Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-річного дівчиною (вірш «Надія», який присвятила своїй тітці Олександрі). Вперше надруковані — вірші «Конвалія» і «Сафо» (1884) у львівському журналі «Зоря». Влітку того ж року Леся з матір’ю, братом та се­строю відвідує урочище Нечимне (нині «Лісова пісня»), неподалік від с. Колодяжного. 1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом).

Леся Українка та її брат Михайло (в сім’ї їх називали спільним ім’ям — Мишелосія) вчилися у приватних учителів. Деякий час Лариса навчалася в школі М. І. Мурашки в Києві. З цього періоду залишилась одна картина, намальована масляними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати. Вона знала бага­то європейських мов, включаючи і слов’янські мови (російську, поль­ську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчи­ло про її високий інтелектуальний рівень. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Про рівень її освіти може свідчити той факт, що у 19-річному віці вона написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі у 1918 p.). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюґо, Гомера…).

Через загострення хвороби у 1888 році змушена їхати до Варша­ви на консультацію до лікарів. Того ж року написано вірші «Чого то часами», цикл « Подорож до моря», « Пісня», поему «Самсон», здійс­нено переклад «Одіссеї» Гомера, роману «Бідні люди» В. Гюго. Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-х років, коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». У 1890-1891 роках перебуває в Києві, Криму, Луцьку, с. Колодяжному, пише поезії «До мого фортепіано», «Веснянка», цикли «Сім струн», «Кримські спогади», «Зоряне небо», «Сльози:перли» та ін., виїздить на консультацію до Відня. У 1892 році написано вірші «Досвітні огні», «Сосна», «Сон літ­ньої ночі», поему «Місячна легенда». Працює над поемою «Роберт ї Брюс, король шотландський», у Львові вийшла «Книга пісень». Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з’явилася у Львові (1893, друге видання — в Києві 1904 p.), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902)— в Чернівцях. З 1893 року Леся Українка живе в Гадячі, Одесі, Колодяжному, Києві. За нею встановлено негласний нагляд поліції. 1894 рік — навчання в малювальній школі М. І. Мурашка в Києві. У травні поетеса вирушає за кордон до дядька М. Драгоманова. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. Побувавши 1891 року в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основні зміни в формуванні со­ціально-політичного світогляду Л. Косач припадають на цілорічне (1894-1895) перебування у М. Драгоманова в Софії і зумовлені тра­гічною подією, якою була для неї смерть дядька. Смерть Михайла Драгоманова в 1895 році дуже вразила пись­менницю, Леся повертається з Софії, пише цикл поезій «Невільни­чі пісні».. 1896 року мешкає в Києві, с. Колодяжному. Пише твори «Това­ришці на спомин», «Грішниця», «Слово, чому ти не твердая криця», драматичний твір «Блакитна троянда». Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написа­ла понад сотні віршів, із яких половина за її життя не була надру­кована. У 1897 р. поетеса живе в Києві, Ялті. Познайомилася із С. К. Мержинським, який став її близьким другом. Леся Українка живе в Одесі, Гадячі, Києві. Пише вірші «У пус­тині », « Зоря поезії », « Забута тінь » та інші. Прогресуюча хвороба змушує Лесю часто змінювати місце пе­ребування. З 1899 року вона живе в Берліні, Гадячі, Зеленому Гаї, Києві. 1900 року поетеса відвідує у Петербурзі сестру Ольгу, у Дерпті — брата Михайла, у Ризі — тітку Олену Антонівну, у Мінську — С. Мержинського. Створює ряд поезій: «Забуті слова», «Епілог», «Жертва». У січні 1901 р. приїздить до Мінська доглядати тяжко хворого С. Мержинського, який помер 3 березня. Цього року було написано драматичну поему «Одержима», вірші «Королівна», «Віче» та інші. 1902 рік поетеса провела на лікуванні в Сан-Ремо (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій «Відгуки». 1903 року бере участь у відкритті пам’ятника І. П. Котлярев­ському в Полтаві. У цьому році помер від інфекційного захворюван­ня брат Лесі Михайло. Завершено драматичну поему «Вавілонський полон», вірш «Дим». 1904-1905 pp. — створює поезії «Дочка Ієфая», «Напис в руїні» та ін. У Києві вийшло друком друге видання збірки «На крилах пі­сень», яке зазнало цензурних змін. Письменниця закінчила в чорновому варіанті поему «Осіння казка», створила цикли «Пісні з кладовища», «Пісні про волю», вірші «Мріє, не зрадь!», «Упоєні на бенкетах кривавих…», діалог «Три хвилини». У 1906 році живе в Києві, Зеленому Гаї, пише сатиричні вірші «Казка про Оха-чародія», «Веселийпан», «Практичнийпан», «Пан народовець », вірші « Пророк », «Жіночий портрет» та ін. У1907 р. вона вийшла заміж за відомого музикознавця-фольклориста Климентія Квітку. Поетеса живе в Криму, завершує драма­тичну поему «Кассандра». Жандармами вчинено обшук на кварти­рі Косачів, конфісковано 121 книжку. Л. Українку разом із сестрою Ольгою заарештовано. У 1908 році Леся Українка перебувала в Ялті, Києві, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі. їздила до Берліна на консультацію з профе­сором щодо операції на нирках. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно оп­рацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Пет­рівни в Грузію приїхала її мати. їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Померла (в Сурамі) у віці 42 років. Поетеса похована на Байковому кладови­щі в Києві.

У 1897 р. на лікуванні у Криму, куди вона часто виїжджала, Леся зустріла Сергія Мержинського. Ця зустріч виявилася доленосною для неї не тільки як для жінки, але і як для творця. Найпроникливіші, найвідвертіші рядки її віршів присвячені Сергієві. Відтепер вона не стільки борець за соціальну спра­ведливість, скільки пристрасно любляча жінка. «Ціле життя — щоденно — вона жила і творила для майбутньої справедливої і вільної України, освітлюючи своєю творчістю і біогра­фією наше сьогодні, викликаючи в своїх земляків і за межами Укра­їни подив, пошану і почуття щастя від того, що існують такі, як вона, творці і люди ».