Скажемо, в основі булгаковської космогонії - скоріше протиставлення незначності звичайного людського життя, уміщеної в «прокрустово ложі» усіченого земного добра й усіченого земного зла, вищим, «потойбічним» стихіям Добра й Зла, Иешуа Га-Ноцри й Воланда, які поєднуються в одне ціле у своєму протистоянні «усіченим» поданням про добро й зло, по яких живе людське суспільство

Важко сказати, чи мав у виді Леонід Андрєєв (автор п’єси «Анатема») безпосередньо текст трагедії Ґете

Однак об’єктивно «Анатема» сприймається як свого роду « Анти-Фауст». Фабульна схема «Анатеми» викликає прямі асоціації з фабульною схемою «Фауста». На самому початку - Анатема, дух Зла, перебуваючи у врат можливо існуючого раю, сперечається з істотою, іменованою «Хтось, що обгороджує входи», про людину. Але із самого початку видно, що результат суперечки тут буде іншим, ніж в «Фаусті». У художньому світі «Фауста» Мефистофель сперечається з Богом, тобто з реальною силою Добра, а в художньому світі «Анатеми» на шляху біса Анатеми встає лише «Хтось, що обгороджує входи». Що він обгороджує’- поки нікому не ясно; наприкінці з’ясовується - порожнечу

Потім - прямо відповідно до сюжету «Фауста» -. Анатема спокушає злиденного торговця Давида Лейзера й проводить його приблизно через ті ж мири, через які Мефистофель проводить Фауста. Дарунок Анатеми - мільйонна спадщина, що залишилася від невідомо що звідки узявся багатого родича. Спочатку, як і гетевский Фауст, Давид Лейзер разом із сім’єю проходить через коло насолоди життям - потрясає сцена, що коли вмирає від сухоти син Давида Лейзера перед смертю кружляється в передсмертному танці. Але проходить якийсь час, і Давид Лейзер, подібно гетевскому Фаустові, починає думати про навколишній світ

Він не може насолоджуватися життям, коли довкола нього живуть нещасн, такі ж нещасні, якої був зовсім недавно сам Давид. І він починає роздавати свій символічний мільйон, що персоніфікує людське щастя. І до нього тягнуться перші нещасні. Потім - усе більше й більше. Люди залишають свій будинок, кидають всі і йдуть до Давида за своїм шматочком щастя… А мільйон не безмежний… Він висихає. А тих, хто прийшов з останньою надією - усе більше й більше. І тих, кому не дістанеться нічого, більше, багаторазово більше, ніж тих, хто встиг одержати свою частку щастя. І якщо Фауст попадає на небо під хор ангелів:

Полум’я священне! Хто їм охоплений, До життя блаженній Добра призначений,

те Давида Лейзера побивають каменями, після чого Анатема вимовляє свого роду «надгробне мовлення»: «Продай, дурень! Завтра твій труп знайдуть тут люди й схоронять пишно, за звичаєм людей. Добрі вбивці, вони лю-б5гг тих, кого вбивають И з тих каменів, якими тебе за любов, вони побудують високий - кривій - і дурний пам’ятник. А щоб пожвавити його безглуздо-мертву громаду - мене посадять на вершині. Хто вирве перемогу з рук Анатеми! Сильних я вбиваю, слабких я змушую кружлятися в п’яному танці - у божевільному танці, у диявольському танці…».

Фінальні сцени й в «Фаусті», і в «Анатеме» - на небесах. Але якщо фінальна сцена «Фауста» - це сцена кінцевого торжеств! людини, те сьома, фінальна, картина «Анатеми» починається авторською ремаркою: «Нічого не відбулося, нічого не змінилося. Всі так само важко придушують землю залізні, извека закриті врата, за яких у безмовності й таємниці живе Початок усякого буття, великий розум всесвіту. І всі так само безмовний і грізно нерухливий Хтось, що обгороджує входи - нічого не відбулося, ніщо не змінилося. Жахливий сірий колір».

Два генії - два погляди на мир: смішно перевіряти погляд Л.Андрєєва поглядом Ґете, а погляд Ґете - поглядом Л.Андрєєва

Ішли роки - і характерна для епохи Освіти віра в споконвічну досконалість Людини (Свифт - все-таки виключення) поступово знову початку мерхнути. Зв’язано це багато в чому було з тим, що до початку XIX століття в більшості європейських країн мрія просвітителів XVIII століття збулася - людина знайшла особисту волю, тобто право вільного вибору, право й можливість самостійно будувати свою долю. Людина стала вільніше, але за все потрібно платити. Благо волі, на жаль, невіддільно й від тягаря волі, від тягаря вибору, що каждий конкретна людина вже не могла перекласти ні на кого. Тягар волі (нехай дуже відносної), що прийшла до європейця початку XIX століття, містило в собі й тягар пізнання - пізнання людиною суворої «часом і жорстокої правди пр самому себе. Тепер те, що є в людині порочного, неможливо вже було пояснити тільки сковуючої людини ззовні ланцюгами