Кара-даг — гірський масив (погаслий вулкан) у Криму, розташований між Судаком і Теодозією. Назва цієї гори походить від тюркських слів: «кара» — чорний і «даг» — гора.

От як про походження гори говориться в стародавній легенді.

Давним-давно в надрах Кара-дага — Чорної гори жило страшне чудовисько — одноокий велетень-людожер. Удень велетень спав, але навіть його мирне хропіння лякало мешканців околишніх селищ. Пізно увечері велетень проскидався і вилазив зі свого лігва. Загрозливо блискаючи своїм єдиним оком, він починав оглушливо ревти.

Тоді злякано ховалися усі — діти, старі, жінки, а чоловіки, щоб піддобрити чудовисько, відводили до підніжжя гори бика або пару овець. Але восени, коли наставав місяць весіль, велетень вимагав більшої жертви. Він безупинно ревів, шпурляв з гори камені, що засипали виноградники, руйнували будівлі. Налякані до смерті люди вибирали одну з наречених, приводили її на Кара-даг і зв’язану залишали на високій скелі.

Багато горя приніс велетень людям, і ніхто не знав, як його позбутися. Але знайшовся відважний юнак, що заприсягся убити велетня.

Наступив місяць весіль. Юнак відправився до велетня на Кара-даг. «Красиво в нас тут — думав юнак — і жити дуже хочеться! Але краще загинути в нерівному бою, чим терпіти ненаситне чудовисько…»

Згадав юнак свою кохану, присів на камені і заспівав пісню про любов.

—        А ти нічогенько співаєш. Мені подобається. Юнак підняв голову догори і побачив велетня.

—        Проспівай мені ще свою пісеньку, — пророкотав велетень. — Я теж хочу, щоб до мене пташка кохання прилетіла, щоб у саме серце проникла.

І юнак пообіцяв велетню привести ту, що посилає любов. Наступного дня юнак вирушив на Кара-даг зі своєю судженою, красунею Ельбіс. Краса Ельбіс була настільки сліпуча, що велетень від здивування широко розплющив своє єдине око. А дівчина взяла лук, натягнула тугу тятиву і пустила в око кам’яну отруєну стрілу.

Завив від нестерпного болю велетень, спіткнувся об камінь і зірвався у свою глибоку нору…

На світанку вийшли люди зі своїх будинків, подивилися в той бік, де ще вчора було лігво велетня, і здивовано завмерли. Чорної гори більше не існувало. Вона розвалилася, поховавши під собою велетня. А на тому місці піднялися високо до неба нові стрімчаки, вигадливої форми скелі, що нагадують диких звірів.