200. СОЦІУМ І ЕТНОС В 1382 р.

Здавна існує думка, що набіг Тохтамиша був викликаний прагненням Дмитра Донського звільнити Російську землю від татарського ярма, чому нібито завбачливий Тохтамиш перешкодив. Хто був автором цієї версії, тепер ськазати важко, так, мабуть, уже й не потрібно: її стільки разів повторювали, що всі історики в неї повірили.

Якщо Дмитро дійсно хотів позбутися від татар, навіщо йому було придушувати заколотника Мамая? Було б доцільно залишити його наодинці з Тохтамишем і дозволити послабити один одного.

Потім, готовлячи відкладення від Орди, йому випливало тримати військо напоготові, а не розпуськати на годівлю по селах, не заважало б постачити столицю гарнізоном, та й розвідку треба б мобілізувати. Але адже нічого цього зроблено не було, навпаки, у Моськві панувала благодушність, і напад була повною несподіванкою.

А якби Дмитро Донськой дійсно зібрався змінити Тохтамишу, те дії останнього були б морально оправданни. Чи заслужив хан Синьої орди вінок миротворця, що запобіг неминучу війну, вигідну тільки Литві? Ще можна допустити, що хана використовували вороги Моськви, але й у цьому випадку відповідальність із його не знімається. Треба міркувати, хто друг і союзник, а хто інтриган. Колишні хани це вміли, і вчинки їх були мотивированни.

Нарешті, від кого бігли митрополит і княгиня з дітьми? Виявляється, від своїх співгромадян, які їх перед від’їздом ограбували й образили. Це вже не етнічна колізія, а соціальна трагедія, що ні Дмитро, ні Тохтамиш передбачити не могли.

У той час Моськва була третім (після Новгорода й Пськова) містом Росії. З разросшейся князівської садиби вона перетворилася в торгово-ремісничий центр. Але найбільш активною частиною населення в ній були князівські й боярські холопи.

У феодальному суспільстві холопи настільки ж необхідні, як і їхні добродії. Вони становлять єдину систему. Не всі холопи працювали до виснаження й носили дрантя. Багато хто їздили за боярином у розкішних каптанах, на аргамаках, із шаблями й бердишами. Неволя для них була способом їжі, і дуже непоганим. Не гірше жилося й двірні - ті ялини ту ж їжу, що й бояри, а їхньої дочки доношували сарафани бояришень. Але куплені друзі завжди ненадійні, і примусове співжиття обтяжливо. Образи, неминучі в побуті, накопичувалися й чекали виходу, що раптом з’явився.

Із приходом татар, під час відсутності бояр, соціальна система спростилася. Холопи одержали доступ до заповітних вин і стоялим медам, спокусилися самі й поділилися з мастеровими Хамовников, Бронних, Хлібних і Ськатеркових провулків. Фактична влада в місті перейшла в руки п’яної юрби. Але, на жаль, ці нові хазяї Моськви були не спокушені у військовій справі й у дипломатії, але ж те й інше вимагає професійних навичок. От і результат: згоріле місто й 24 тис. трупів, тоді як при наявності бойових командирів легко було відстояти Моськву й відігнати татар.

Не всякий соціальний рух дає позитивний результат, і не завжди воно доречно. Але передбачити, а тим більше запобігти його буває неможливо. Так виникають зиґзаґи історії, що погашаються статистичною закономірністю етногенезу.

201. СИЛА Й СЛАБІСТЬ ТАТАРСЬКОГО ХАНА

На відміну від аристократичних королівств Західної Європи й бюрократичних імперій Китаю степові улуси існували як військові демократії. Хан обирався на курултаї, і влада його була пропорційна його популярності. По суті справи хан була не царем, а довічним президентом, з тією лише різницею, що він не переобирався, тому що поступитися престол міг тільки разом з життям. Так здійснювалася відповідальність влади перед суспільством.

Беки, Що Оточували хана, мали більше надійну опору у своїх дружинах. Нукери, буквально "товариші" (порівн. із французьким les comptes), вірно служили шановному ними начальникові. По суті справи кожна дружина була маленької консорцией. Хан користувався тим, що беки, яких у Середній Азії називали емірами, постійно суперничали один з одним і воліли мати малосилого правителя, іноді навіть фіктивного. Так, Тимур, уже зосередивши у своїх руках фактичну владу, тримав при собі хана з нащадків Джагатая, хоронителя Яси.

У цьому-те й крилося принципове розходження між древнім і новим порядком. Чингис зумів використовувати пассионарную еліту для об’єднання всього монгольського народу в єдину ськладну систему: адже "люди довгої волі" були родичами аратів, що служили під їхніми прапорами. Це було можливо при високому пассионарном напрузі, у фазі підйому, коли кожний член системи виконував свою функцію й ризикував життям за спільну справу. Але за 200 років кількість пассионариев в улусі Джучиевом ськоротилося, а субпассионарии в мирних умовах розмножувалися; вони стали диктувати свій стиль поводження й бекам, і самому ханові, а протиставити їм було нема чого.

Бедний Тохтамиш! Сівба на престол Золотої Орди, він виявився на посаді вище рівня його компетентності. При цьому він не уявляв собі всіх труднощів, з якими було зв’язане керування поліетнічною країною, і не віддавав собі звіту в тім, що йому загрожує й що йому необхідно для порятунку. Тохтамиш думав, що, ставши на чолі величезного улусу, він уже виявив талант правителя, хоча на престол його привело збіг обставин і підтримка Тимура, ворога його одноплемінників. Перемога над Мамаем їм не була здобута тому, що битви не було, так вона й не потрібна була, тому що Мамай втратився війська, що покинули заколотника заради законного хана, традиції Чингиса й Чингисидов. Свою особисту відвагу й стійкість Тохтамиш порахував достатнім для того, щоб царювати в чужих країнах, у Поволжі й на Іртишу, і приймати рішення, не обмірковуючи їх. Внаслідок цього він став іграшкою в руках своїх беків, які були не розумніше його й настільки ж неосвічені. Більша частина їх були не мусульмани, а язичники, і важко ськазати, чи був мусульманином сам Тохтамиш. Це важливо не тому, що віра міняє характер людини, чого іноді й не трапляється, а тому, що прилучення до тої або іншої культури розширює кругозір правителя й допомагає йому в рішенні політичних завдань, особливо тих, про існування яких він раніше навіть не підозрював. Коротше кажучи, Тохтамишу вкрай нашкодив його войовничий провінціалізм, внаслідок якого він, вийшовши за межі Західного Сибіру, наробив стільки глупостей, що зрештою втратив і влада, і життя.

Згадаємо, як обережно поводилися стосовно Русі хани Золотої Орди. Син Батия Сартак побратався з Олександром Невським і в 1252 р. забезпечив йому велике князювання Володимирське; в 1269 р. онук Батия Менгу-Тимур надіслав у Новгород військо для відбиття ливонських лицарів, причому однієї військової демонстрації було досить для висновку миру "по всій волі новгородської". Тохта дружив з Михайлом Ярославовичем Тверським, Узбек - з Іваном Даниловичем Моськовським, а Джанибек і його мати Тайдула захищали митрополитові Олексію.

Під час "великої замятни" Русь легко могла відірватися від Золотої Орди, але навіть спроби до тому не зробила. В 1371 р. Мамай при особистому побаченні видав Дмитру Моськовському ярлик на велике князювання, а через два роки спустошив володіння Олега Рязанського, супротивника Моськви. Здавалося, що союз міцний, тому що він був заснований на взаємовигідній обороні від агресивної Литви, що набирає силу. Ні Твер, ні Рязань не мали сил для того, щоб порушити російську системну цілісність, але Суздальсько-Нижегородське князівство, що опиралося на купецькі міста на Волзі, пручалося політичної лінії Моськви. Саме архієписькоп суздальський Дионисий спровокував російсько-татарський конфлікт в 1374 р. Він не пошкодував навіть нижегородцев, тому що не міг розраховувати на те, що за зрадництво не піде каральний похід татар, а тоді жертвами стануть його парафіяни. Це в 1377 р. і штовхнуло росіян на союз із Тохтамишем і на страшне побоїще на Куликовом поле, що очистило ханові Синьої орди дорогу на престол Сараю.

Соціальний розвиток в азіатській частині улусу Джучиева йшло особливим шляхом. Втім, назвати життя в Білій і Синій орді "розвитком" можна тільки умовно. Монгольська "крапля" у кипчакськом "море" розчинилася майже без сліду. Залишилася тільки династія, що була прийнята населенням без опору, тому що забайкальські й сибірські кочівники не бачили друг у другу чужинців. Побут, одяг, вдачі й демонологія, що грала роль релігії, у тих і інших минулого подібні, пасіонарність цієї суміші була невисока, але рівні напруги, близькі до гомеостазу, найбільш стійкі.

Традиція підказувала сибірським кочівникам завдання збереження границь свого улусу й неприйняття далеких культур, у тому числі мусульманської, котру ввів хан Узбек в 1312 р. на догоду городянам купецького Поволжя, але мусульманські звичаї в Степу дотримувалися вкрай в’януло.

202. ДРУЗІ Й ВОРОГИ СИНЬОЇ ОРДИ

Pages: 1 2