Касети з його піснями переписували нескінченно - і затирали до дір від постійного прослуховування. Його обожнювали все - і підлітки, хрипкими голосами в під’їздах певшие «під Висоцького», і запеклі театрали, і питущі офіцери в далеких гарнізонах, і інтелігенти, і кримінальники, і дисиденти, і кагэбэшники. Від тайги до британських морів. І кожний знаходив своє, лише про нього сказане, до болю рідне. Було й про тещу. Було й про волю. Було й про війну. І про спорт. І про алкоголіків. І про шизофреніків. І про моряків-шоферів. І про скелелазів. І все - зненацька, щиро, забавно, без дурного офіціозу й зайвої слізливості.

Органічний сплав артистичного дарування, своєрідної манери виконання й щирості створив чудо. Але й тексти пісень, самі по собі, не тільки «доводилися до двору», але й легко запам’ятовувалися, ставали істинно народними - і при цьому гаряче улюбленими. Як, наприклад, відразу розійшлася по країні після фільму «Вертикаль» «Пісня про друга»:

• Якщо друг виявився раптом
• И не друг і не ворог, а так…
• Якщо відразу не розбереш,
• Поганий він або гарний…

Він багато писав і співав про війну. Про війну тоді писали все. Але в його піснях звучало особисте: не те, що почувала країна, громадськість і т.п., не те, що покладалося почувати, а те, що дійсно відчувалося - і воно не здавалося дрібніше, а зачіпало глибше. Його пісні про війну дивно людяні. …Він мовчав невлад і її такт підспівував, Він завжди говорив про інше, Він мені спати не давав, він зі сходом вставав, А вчора не повернувся з бою… І як пронизливо звучить: Нині вирвалося - начебто з полону весна - Помилково окликнув його я: «Друг, залиш покурити!» - а у відповідь - тиша… Він учора не повернувся з бою. Його пісні - своєрідна енциклопедія народного життя. Сатира, гротеск - і відразу глибоко ліричні рядки, і дуже особисті, наболілі:

• Я не люблю впевненості ситої,
• Уж краще нехай відмовлять гальма
• Прикро мені, коли слово «честь» забуте
• И коли в честі наклепи за очі
• Коли я бачу зламані крила,
• Немає жалості в мені, і не спроста:
• Я не люблю насилья й бессилья,
• От тільки жаль розп’ятого Христа.
• Я не люблю себе, коли я боюся,
• Я не терплю, коли безневинних б’ють
• Я не люблю, коли мені лізуть у душу,
• Тим більше, коли в неї плюються

Він працював з повною самовіддачею, «на нерві», заганяючи себе, як кінь. І сам почував, що надто… але натура не дозволяла жити по-іншому. Начебто передчував, що жити залишилося небагато.

• Сгину я - мене пушинкою ураган змете
• з долоні,
• И в санях мене галопом спричинять по снігу
• ранком, -
• Ви на крок неквапливий перейдіть,
• мої коні,
• Хоч небагато, але продовжите шлях
• до останнього притулку!
• Чутьпомедленнее, коні, ледве помедленнее!
• Не укажчики вам батіг і батіг!
• Але щось коні мені попалися
• вибагливі -
• И дожити не встиг, мені доспівати не встигнути

Обстановка у країні була не сама підходяща для щирості. Він уколював, як каторжний - у театрі, на концертах - але було відчуття, що всі впустую, що Слово грузне в павутині неправди й лицемірства. Його обожнювала країна - від мала до велика, - а офіційно його як би й не було. Самопальными касетами можна було заповнити невелике море, а пластинок - раз-два й обчелся. Так і жив. Мотався з гастролями. Виступав у якихось закуткових клубах і дико утомлювався. Мучила депресія, намагався рятуватися споконвічним російським засобом - алкоголем і новомодним іноземним - наркотиками. Що тільки наблизило розв’язку. Завдяки Висоцькому, Галичеві, Окуджаве, Визбору, Кімові давно забутий - середньовічний - жанр бардовской пісні знайшов нове життя, завоював заслужені любов і повагу. Але, не будь Висоцького, авторська пісня залишилася б захопленням досить невеликої групи прихильників. Висоцький як аудиторія подарував їй всю країну.

Настало нове час. І пролунали нові пісні: Андрій Макаревич, Віктор Цой, Ілля Годувальників, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков… Не будь у їхніх авторів дитячого захоплення Висоцьким - чи почули б ми їх?