Крім українських поезій, до збірки увійшли переклади балад польського поета Адама Міцкевича «Русалка», «Химери», підписаної псевдонімом «Ломус» і присвяченої Олександрі Михайлівні Куліш (Білозерській), «Чумацькі діти», а також поеми «Топір-гора» Оліза-ровсього – маловідомого польського поета української школи. Майже всі вони значною мірою українізовані, тобто є, по суті, переспівами. Для прикладу, балада «Чумацькі діти» є перекладом-переробкою балади Міцкевича «Повернення батька». Порівнюючи оригінал із Кулішевим переспівом, дослідниця творчості П. О. Куліша Ольга Охріменко зазначає: «Свій переспів Куліш доповнив типово українськими описами, головним чином побутового характеру. Так, купця, що повертається додому, Куліш замінив чумаком, якого зустрічають діти на могилі (характерний мотив української народнопісенної творчості), та й сама форма переспіву набула у нього пісенності» [9, 151].

Велике враження на Куліша справила поема італійського митця епохи Відродження Данте Аліг’єрі (1265-1321) «Пекло», у якій останній розповідав читачам про своє перебування у потойбічному

Світі. Захоплюючись поезією великого італійця, Куліш у вірші «До Данта» писав:

Хто не знає, Данте, Твого горювання,

Той і твого пекла страшного не взнає.

З твого серця вийшли ті оповідання…

Нехай усі люде тії болі чують,

Нехай усі землі, всі язики знають,

Як великі душі за весь мир горюють [3, 57].

Неодноразово звертався Куліш до творчості іншого велетня духу епохи Відродження, англійського поета та драматурга Вільяма Шекспіра, якого порівнював із легендарним давньогрецьким співцем, автором «Іліади» й «Одіссеї» Гомером. Протестуючи проти дикої козацької волі, що «кров’ю тішилась, хвалилась пожарами, туманила людей брехливими вістями», автор поезії «До Шекспіра» благав найбільшого культурника Англії врятувати український народ від варварства козаччини й гайдамаччини.

Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний! Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний, Приблуда степовий, наслідник розбишацький, Що й досі чествує свій путь і дух козацький? Світило Творчества, Гомере Новосвіту! Прийми нас під свою опіку знакомиту: Дай у твоїм храму нам варварства позбутись, На кращі почуття і задуми здобутись… [3, 187]. (Збірка «Хуторна поезія», 1882 Р.)

Того ж року у Львові з’явилися Кулішеві переклади драматичних творів Шекспіра у книзі «Шекспірові твори». Із мови британської українською поперекладав Куліш. До неї ввійшли «Отелло», «Троїл та Крессида» і «Комедія помилок». У 1889-1902 рр. з’явилося ще кілька видань Кулішевих перекладів п’єс Шекспіра з передмовою Івана Франка: «Гамлет, принц данський» (1899), «Приборкання гоструха», «Макбет», «Коріолан» (1900), «Юлій Цезар», «Ромео та Джульєтта», «Багато галасу знічев’я», «Антоній і Клеопатра» (1901), «Міра за міру», «Король Лір» (1902). Високо оцінюючи переклади Куліша драматургії Шекспіра, Іван Франко тоді написав: «Він узявся перекладати Шекспіра не для проби, а певний свого пановання над рідною мовою… і дав нам

Переклад, з яким можемо без сорому показатися в концерті перекладів великого британця. Держачися оригіналу далеко докладніше, ніж його попередники, Куліш уміє при тім надати свойому перекладові свій індивідуальний колорит, щось таке, що позволяє відразу пізнати в нім працю Куліша, а не жодного іншого українського поета» [9, 152].

1897 р. в Женеві вийшла збірка переспівів чужоземних співів П. О. Куліша «Позичена кобза» з присвятою колишньому ректорові Санкт-Петербурзького університету, редактору часопису «Современник», другу О. С. Пушкіна П. О. Плетньову (1792-1866), який відіграв велику роль у житті й долі письменника. Збірка закінчувалась авторською приміткою: «Кінець первому виступцеві з «Позиченою кобзою». Другий випуск за своїм змістом і значенням мав бути значно більшим і вагомішим від першого, проте Куліш устиг закінчити лише перший, куди ввійшли переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів ХІХ ст.: Байрона, Гете, Шіллера. У передмові до збірки Куліш написав: «Позичену кобзу присвячую подячно не кому-небудь із проміж моїх земляків староруських, ні! Б’ю з нею чолом перед новорусом Плетньовим Петром, перед його тихосмирною в своїй величі тінню – тінню такою в своїй смирності природоповажною, що великий зіпроміж великих і невмирущих Пушкін не раз мовляв йому ревно від серця: «Коли б мені дано було народитись удруге, дак усе моє, яке воно ні є в мене, занедбав би, щоб вирости мені Плетньовим, а не Пушкіним, таким Плетньовим, яким я його знаю» [3, 256].

До другої частини цієї збірки Куліш планував уключити переклади в переспіви великоруських поетів: Пушкіна, Толстого, Кольцова, Нікітіна, Мінаєва й Некрасова, під назвою «Переспіви з великоруських співів».

Із глибокою шаною й повагою ставився Куліш до творчості Пушкіна. Під впливом пушкінського роману у віршах «Евгений Онегин» написав Куліш власну поему «Евгений Онегин нашего времени», у якій уславив свою кохану жінку та її матір, а під час заслання у Тулі, працюючи над іноземними мовами, наслідував Пушкіна історичною «Повестью о Борисе Годунове и Димитрии Самозванце» та романом «Алексей Однорог» про вторгнення Лжедмитрія І на Сіверську Україну 1604 р.

Особливо імпонувала Кулішеві оспівана Пушкіним історична постать Петра Великого, який рішуче перетворював селянську патріархальну Русь на могутню європейську державу.

Самодержавною Рукой

Он Смело сеял Просвещенье,

Не Презирал страны родной:

Он Знал её предназначенье.

То Академик, То герой,

То Мореплаватель, То Плотник

Он Всеобъемлющей душой

На троне Вечный был работник [6, 386-387].

Невтомний трудівник на ниві просвітництва й культури П. О. Куліш, захоплюючись державницьким мисленням і подвижництвом Петра І, сподівався вилучити з царських реформ те раціональне зерно, з якого би проросла майбутня державність поневоленої чужинцями України [3, 15]. За Миколою Хвильовим, він уособлював червону прогресивну Європу й був найбільшим українським інтелігентом західноєвропейського типу. «Що ж до того ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента. І ми зовсім не розуміємо, чому тов. Дорош-кевич уважає його за представника «чорної Європи», на наш погляд, це саме й є Європа червона. Бо ж під «червоним» ми розуміємо не що інше, як символ боротьби.

…Як у свій час національні війни були революційним, червоним явищем в історії людськості, так і Куліш для нашої країни був прогресивною, червоною Європою» [7, 678].

У 60-х рр., незважаючи на всі перешкоди, Куліш успішно працював над перекладом Св. Письма українською мовою і твердив про потребу народного молитовника. Здійснюючи переклад Св. Письма, Куліш заявив: «Незабаром увесь християнський світ довідається, що є на світі нова сім’я християнська, п’ятнадцятимільйонна сім’я, що не розтеклась вона ні в людському, ні в московському елементі, заховала свою пам’ять про свою знану в давній Європі славу, заховала свій світогляд серед напливу двох цивілізацій, не забула тої мови, що дала

Гасло для бороття з вельможним Лядським панством, і, озвалась потужним гаслом на всю Слов’янщину» [11, XXVI].

1880 р. надруковано Новий Завіт, а згодом і ціла українська Біблія вийшла коштом Британського біблійного товариства. Тим була сповнена давня мрія прихильників української культури й подвигнення народу, – зазначив у своїй праці «З історії релігійної думки на Україні» відомий український історик М. С. Грушевський [1, 151].

Чималу роль у досягненні великої мети Куліша відігравали співавтори перекладу Святого Письма український учений-фізик І. Пулюй та письменник І. Нечуй-Левицький. Пулюй не тільки довів до кінця все те, що задумав Куліш, а й захистив його від необґрунто-ваної критики з боку Івана Франка, який у 1898 р. глузував із Кулішевих слів, «що переклад Святого Письма найважніша справа, важніша від усього іншого і що тільки маючи Святе Письмо, українці можуть думати про якісь інші видавництва». Коли ж 1903 р. вийшла ціла книга Старого й Нового Завіту, Франко виступив з новою критикою перекладу Куліша, доводячи, що переклад не науковий і не популярний, оскільки «Куліш не знав гебрейської мови, а через те не розумів первовзору, що «не умів зробити свій переклад взірцем української мови…» Писав Франко і про те, що «Куліш не знав також порядно ані грецької, ані латинської мови, ані німецької, ані французької, тому й видно з перекладу, що «чоловік сам не знав гаразд, що пише»«.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Куліш – перекладач творів світового письменства . З'явився готовий твір.