У статті розповідається про літературну, просвітницьку й перекладацьку діяльність визначного українського письменника, історика та громадського діяча П. О. Куліша, який увійшов в історію світової літератури українськими перекладами творів зарубіжної класики. Разом з українськими культурними діячами І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким Куліш здійснив український переклад Святого Письма, який став визначною подією в літературному житті України.

Велелюдною була Ганнина Пустинь 27 липня (за ст. ст.) 1910 р. Укотре звідусіль прибули сюди, у Мотронівку, численні прихильники Панька Куліша, щоби вшанувати світлу пам’ять небіжчика, який до останнього дня працював тут над українським перекладом Біблії. На урочистій панахиді, яку відправляли двоє священиків, виступив відомий письменник М. К. Вороний. Близько 200 присутніх на урочистостях чули щире слово митця про покійного Куліша і світле майбуття України. Після цих слів борзенський повітовий справник Ладиновський різко обірвав виступ промовця й перервав панахиду. Доповідаючи про інцидент із Вороним начальнику Чернігівського губернського жандармського управління М. П. Рудову, Ладиновський надав йому інформацію про П. О. Куліша: «Пантелеймон Кулиш по политическим направлениям своим был украинофил, писал на украинском языке и исключительно за Малороссию. Сочинения Кулиша были прогрессивного направления, за что по повелению императора Николая І лишён он был права писать и сослан в г. Тулу. Живя в Туле, Кулиш и там писал, но под псевдонимом. 6 сентября 1850 года вследствие усиленного ходатайства влиятельных людей во главе с сенатором Кочубеем, Кулиш помилован.

Так как выпуск литературных трудов Кулиша встречал некоторые препятствия, Кулиш покинул Россию и выбыл за границу. Живя в Галиции, там писал и даже имел перейти в австрийское подданство. В Галиции задумал издавать газету в духе примирения поляков с украинцами, поляки обещали дать материальную поддержку изданию, но обманули, после чего Кулиш оставил Галицию, поселился в имении жены своей – х. Мотреновке, жил в нём с 1882 года.

За период своей жизни Кулиш написал разных произведений до 400. Вся библиотека Кулиша с рукописями, за смертию его, женою его, Александрой Михайловной подарена музею Тарновского и хранится в городе Чернигове» [10, 26-27].

Непростим був життєвий і творчий шлях П. О. Куліша до вершин світового письменства.

Вихований в українському козацькому середовищі, де з діда-прадіда шанувалися народні звичаї та обряди, від матері Катерини Гладкої успадкував він невичерпну любов до живого українського слова і зберігав її до останньої миті свого земного життя.

Не володіючи жодною іншою мовою, крім рідної української, вступив він у Новгород-Сіверське повітове училище (1831) і спершу вчився там «дуже тупо», бо не розумів великоруської книжної мови» [4, 219]. Тільки за гарне письмо перевели його з підготовчого класу в перший. Багато зусиль довелося докласти юному Кулішеві, щоб опанувати національну мову великоросів і стати першим учнем училища, проте справжнє знайомство з творами світового письменства відбулося вже в Новгород-Сіверській гімназії, де навчався юнак протягом 1833-1836 рр. Заприязнившись зі своїм однокласником Сердюковим, двома роками старшим за нього, ходив Куліш до нього як до учителя і наставника, бо вважав його розумнішим за усіх гімназійних учителів. «Не мала міри прихильність його до Сердюкова, споглядав він на нього як на сонце, і «багацько високого і чесного впоїв у себе від його», – зазначив письменник в автобіографічному творі «Жизнь Кулиша» [4, 220]. Жадібно прислухався Куліш до поезій Пушкіна й Жуковського, уважно читав українські повісті Гоголя та ліричні твори німецьких представників епохи Просвітництва Гете й Шіллера, старанно переписуючи їх у свій зшиток, оскільки рідкісними були ці книжки в місцевих книгарнях. Через матеріальні нестатки в сім’ї мусив Куліш піти з гімназії після 5-го класу та шукати кондиції у багатих панів, щоб заробити грошей і вступити в Київський університет св. Володимира, заснований 1834 р.

Восени 1839 р. П. Куліш став студентом-слухачем історико-філологічного факультету, а роком пізніше зарахували його повноправним студентом на юридичний. Під благотворним впливом молодого професора російської словесності М. Максимовича відбувся Куліш як письменник і фольклорист, відмінний знавець законів мистецтва, історії та великоруської мови. У дусі російськомовних українських повістей М. В. Гоголя Куліш скомпонував дві легенди про воронезьких козаків «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с казаком Бурдюгом на Зелёной неделе» і надрукував їх в альманасі М. Максимовича «Киевлянин» (1840, кн. 1). Після відрахування молодого письменника зі складу студентів Київського університету через відсутність паперів про дворянське походження, завдяки клопотанням професора М. Максимовича та протекції помічника попечителя Київського учбового округу М. В. Юзефовича, Кулішу було надано місце

Вчителя російської мови Луцького повітового дворянського училища на Волині.

Можливо, тут, у старовинному західноукраїнському м. Луцьку, приєднаному до Росії після остаточного повалення Польщі (1795), відкрив для себе Куліш іншу Європу, якої не бачив на рідній Чернігівщині. Чимало книг європейських митців, конфіскованих у польських магнатів, побачив він на полицях училищної бібліотеки, якою завідував одноземець і старший приятель Куліша І. П. Хиль-чевський. Книги були надруковані переважно французькою і польською мовами. «По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал в Луцк с весьма жалким познаниями во французском языке, но по истечении трёх-четырёх месяцев он стал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание его роману «Карл Смелый» тогда же начал писать свой собственный исторический роман «Михайло Чарны-шенко»,– писав перший біограф Куліша М. К. Чалий [8, 8]. Так розпочалося знайомство молодого письменника з європейськими мовами. «Згодом, – зазначив український дослідник життя і творчості П. О. Куліша Дмитро Дорошенко, – вивчив Куліш мови: англійську, німецьку, італійську, майже всі слов’янські, та ще й латинську і єврейську (старожидівську); остання була потрібна йому «для праці над перекладом Святого Письма». У Луцьку вперше познайомився з польським товариством» [2, 15-16].

Натхнений знайденим у Луцьку давнім списком «Літопису Самовидця», плідно працював письменник над новими історичними творами, серед яких вирізнялася велика поема під назвою «Україна», яка повинна була, за автором, дорівнювати гомерівській «Іліаді». Високо оцінюючи цей твір Куліша, український поет Богдан Лепкий писав: «В першій частині цеї великої, на зразок Гомера зложеної поеми, мала бути наша історія від початку України до батька Хмельницького, у другій «все те, як воював він ляхів із своїми лицарями», у третій те, «які смути й руїни були по Вкраїні, як умер козацький батько, а в четвертій «Палій і Мазепа зо Шведами»«. Поема побачила світ у 1843 р., а через деякий час Куліш різко змінив своє ставлення до козаччини і, відповідно, до задуманої великої праці. У зв’язку з цим Лепкий зазначив: «У своїх спогадах про Костомарова каже він, що в сорокових літах був тільки «автором куріозної поеми, зложеної з кобзарських автентичних і апокріфічних

Дум, зв’язаних з собою «стихами собственного іздЬлія», себто першої частини поеми «Україна»« [5, 3-6].

Наприкінці 40-х років задумав Куліш перекласти українською мовою Гомерову «Одіссею», але з невідомих причин задум цей не здійснився. Лише з кінця 50 – початку 60-х рр. увійшов він в історію української літератури талановитим перекладачем і переспівувачем чужоземних поезій. 1862 р. у Санкт-Петербурзі вийшла перша збірка поетичних творів під назвою «Досвітки». Її склали в основному твори, що друкувалися протягом 1861-1862 рр. у журналі «Основа». Друге видання збірки здійснено 1876 р. У передмові до збірки, яка мала назву «Заздалегідне словце до другого типу», Куліш звернувся до читачів: «На передрук моїх співів, з ласкавої прихильності до мене шановного їх видавця дивлюся я вже яко на пам’ятку давняшнього нашого зрозуміння старовини української.

Що більш довідуватимемось про неї з аутентичних джерел, то все виразніш стоятиме вона перед очима нашого духа поруч із тим життєм, яким жили інші товариства і нації, тільки ж би давняшнє наше зрозуміння, яке б воно не було собі, не втеряє через те ваги своєї» [3, 600].

Pages: 1 2 3