Дитинство… Говорять, що це сама щаслива пора життя. Але цінувати його ми починаємо тільки тоді, коли воно мине або вже пішло від нас назавжди. «Дайте в дитинство щасливий квиток», - просять деякі. А чи треба? Чи треба повертатися туди, де вже був? А може, варто йти вперед і відкривати для себе всі нові й нові далечіні? Як у Светлова: «Обрій іде - я за ним». Так, дитинство - це прекрасна пора, але мине вона дуже непомітно. Як сон… Життя тече плавно, без поштовхів і різких поворотів. Тебе люблять, плекають, часом лають, але теж люблячи. І раптом - грім серед ясного неба: один раз ти прокидаєшся й розумієш, що дитинство закінчилося, помахало тобі яскравим крилом уже з минулого й сховалося, полетіло до інших берегів, країнам, далеко, звідки немає повернення. Більше ти його не побачиш ніколи. Дитинство, навіть не саме дитинство, а його відгомони, залишаються в нас у душі, у пам’яті. Це підтримує нас, допомагає не занепадати духом у важку мінуту

Часто чуєш: «Якби знову стати дитиною». Майже всі хочуть вернутися хоч на мить у безхмарну й безтурботну пору, коли можна було цілими днями ганятися за метеликами, пускати мильні пухирці з балкона й газетні кораблики весняними калюжами, годинниками розглядати яскраві картинки в більших книгах…

Але все коли-небудь закінчується, однак закінчення дитинства зовсім не означає втрату мрії. Якщо вона є, у людини завжди виявиться місце й час мрії дитинства, що він буде носити із собою вдуше.

Щоб бути щасливим, зовсім не обов’язково вертатися в країну Дитинства. Досить зберігати в серце цю малюсіньку часточку минулого й сподіватися, що вона зігріє майбутнє життя й офарбить його в неймовірні й дивні кольори