В 1871 році з нагоди нової постановки в Малому театрі в Москві комедії Грибоєдова «Горі від розуму» Іван Олександрович Гончарів написав свій критичний етюд «Мильон роздирань», присвячений не скільки сценічному втіленню комедії, скільки самому добутку. У цій статті Гончарів писав про те виняткове місце, що займає комедія в російській літературі, про її свіжість і живучість майже п’ятдесят років через послу створення. Можу додати, що всі ці оцінки й висновки Гончарова зберегли свою актуальність і до нашого часу, а судження письменника не втратили точності й об’єктивності. Гончарів назвав «Горі від розуму» безсмертним добутком і пророчив йому довге життя, «поки буде існувати прагнення до почестей крім заслуги, поки будуть водитися майстри й мисливці догоджати й «награжденья брати й весело пожити», поки плітки, неробство, порожнеча будуть панувати не як пороки, а як стихії громадського життя».

Однак не тільки сатиричний пафос відзначив у комедії Гончарів. Він указав і на особливий характер образа Чацкого і його роль у комедії й у суспільстві. Як видно зараз - особливо зараз - це пророкування романіста й критика повністю виправдалося

Дотепер комедія викликає самий жвавий інтерес у читачів, не сходить зі сцен різних театрів. Чим же можна пояснити таку довговічність цього добутку? Справа, звичайно ж, не в тім, що комедія малює повну й вичерпну картину вдач московського дворянства, обмежуючись рамками подій, що происшли протягом одного дня в одному московському будинку; і не в тім, що комедія дає зразок живої московської розмовної мови, багата виразними мовними оборотами, властивими другій росіянці столиці

Причини цього літературного довголіття укладаються в постановці в майстерному рішенні Грибоєдовим проблем, які не втрачають своєї моральної й політичної злободенності. Це насамперед боротьба понять, як визначає Гончарів, це зіткнення старого з молодим, нового із що закоснели. Це конфлікт двох поколінь не в тимчасовому, а у світоглядному значенні цього слова, тобто все те, що супроводжує зміну однієї епохи інший

Спробуємо розібратися, що И. Гончарів мав на увазі під «справою» і чому такі поняття, як «справа» і «відновлення», асоціюються в нього з образом Чацкого, що взагалі могло залучити його в цьому літературному типі, створеному зовсім в іншу епоху, що не має, здається, нічого загального з епохою 70-х рр. XIX в. Стан суспільства в ті моменти його розвитку, коли на зміну одному поколінню, що визначає своєю діяльністю суспільну фізіономію, приходить інше, можна зрівняти із протіканням захворювання: як розвиток захворювання супроводжується певними симптомами, так і в суспільстві неминучий перехід від застарілі до нового часто переживається дуже болісно. Ці симптоми: небажання змін, «глухота» до всього нового, свіжому, острах відкритого викриття - дуже добре показані в комедії Грибоєдова. Московське дворянство в особі Фамусова, Скалозуба, Хлес-Товой, Тугоуховских і інших являє собою соціальну структуру, що закосніла, у якій всі дії людей регламентовані, втратили свою безпосередню жвавість, а суспільні погляди, ідеали законсервувалися й не в змозі змінитися, реагуючи на життєві потреби, що змінилися. От, приміром, подання Фамусова про нареченого, гідному його дочки афористично сформульоване Лізою: «і золотий мішок, і мітить у генерали». Сам Фамусов у розмові із Чацким перераховує якості, наявність яких робить парубка гідним руки Софії: Сказав би я, по-перше: не дурій, Именьем, брат, не управляй помилково, А, головне, мабуть-тка послужи, - И в підтвердження правильності своїх ідеалів наводить приклад дядюшки Максима Петровича, попутно висловлюючи співчуття в тім, що пройшли блискучі часи, які Чацкий характеризує не інакше, як «століттям покірності й страху».

Для Чацкого немає зразків у столітті минулому, котрим можна було б випливати в житті, Фамусов же вважає, що в порядку речей будувати своє життя згідно з досвідом батьків: Дивилися б, як робили батьки, Училися б, на старших дивлячись! Фамусов і зустрічає, і проводжає людини по одежинці, тобто по тому, чи багата людина, чи знатна, якого положення в суспільстві досяг. У своїх діях він керується тільки двома факторами: досвідом батьків і суспільною думкою. Останнє впливає на спосіб життя й вдачі вищого світла, на суспільну мораль. Вірно говорить Ліза: «Гріх не лихо, поголоска негарна».

И Фамусову в першу чергу важливо, «що стане говорити княгиня Марья Олексіївна». Фамусов у своїх поглядах на життя не самотній - він «як всі московські», по визначенню тої ж Лізи, що, як і покладено слугам у классицистической комедії, є персонажем, що оголює пороки суспільства. От і княгиня Тугоуховская, що прагне будь-що-будь скласти вигідні партії для своїх дочок, забачачи Чацкого, наводить довідки про його стан, а довідавшись, що він небагатий і не в чинах, презирливо відкидає його. От і графиня-онученяти зі своїми становими забобонами й пихою; от і Скалозуб, якому «тільки б all so ch. ru 2001 2005 дісталося в генерали»; от і Хлестова з моською й арапкою-дівкою

От вона, юрба мучителів, зрадників, «нескладних розумників, лукавих простаків, бабів лиховісних, старих»; от він, століття минулий. Олександр Андрійович Чацкий, начебто б, теж належить дворянському середовищу, як і Фамусов, Скалозуб, Молчалин. Начебто б, і на службі складався, і душ чотириста селян має, і знається з усією московською знаттю. Навіть був близький з міністрами в Петербурзі. Що ж подвигло його суперечити устояним поданням про життя, відкидати загальноприйнятий спосіб життя, викривати загальну відсталість і меркантильність інтересів?

Цілком ймовірно, Чацкий, як і декабристи, дитя 1812 року. Він, що одержав гарне утворення, маючи блискучий розум, здатний на критичну оцінку післявоєнної ситуації, для якої було характерно суспільне пожвавлення, що прийшло в непримиренний контраст із нерухомістю, негнучкістю, нездатністю до розвитку основної маси дворянства. Чацкий не бажає приймати за зразки таких, як дядюшка Максим Петрович, тому що не бачить у них ніяких моральних достоїнств, а головне, має сміливість заявити це у всеуслышание.

У розмові з Фамусовым він ставить під сумнів моральний авторитет батьків, говорячи про «подлейших риси минулого життя» і порівнюючи нове століття зі століттям минулої аж ніяк не на користь минулі. Чацкий виявляє собою втілення суспільного руху, він не тільки викривач неправди, він ще й борець. Борець за справу, за ідею, за правду. Уже в перших бесідах його з Фамусовым помітно сильна розбіжність їх у самих основних поняттях, що визначають модель життєвого поводження

На всі ради Фамусова перестати дуріти й брати приклад з батьків, Чацкий відповідає, що не в змозі прислужуватися, а служити чесно немає можливостей. Про тім же він розмовляє з Молчалиным і ремствує на Що «чини людьми даються, а люди можуть обмануться». На вечірці в будинку Фамусова Чацкий, сам того не бажаючи, відновлює проти себе всіх тих, що зібралися просто тому, що співіснування його з «московськими» неможливо. І суспільство прекрасно це відчуло, поваливши й осміявши його. Справа не тільки в несумісності поглядів Чацкого й московського суспільства, адже й Репетилов вимовляє «крамольні мови», однак це нікого не торкає. І не випадково Платон Михайлович, добре знаючого героя, і не вірить у його божевілля, протестує проти наклепу на Чацкого занадто робко й пасує, як тільки розуміє, що виявився проти всіх

Може бути, він і шляхетна людина, але в борці за ідею ніяк не годиться, тому що боязко. І Репетилов, що теж спочатку протестує, також відступає, довідавшись, «що це занадто гласно». Справа насамперед у тім, що Чацкий саме борець, що й зауважує в ньому Гончарів, говорячи, що він «вічний викривач неправди, що заховалася в прислів’я: «Один у поле не воїн». «Ні, воїн, - викликує Гончарів, - якщо він Чацкий, і притім переможець, але передовий воїн, застрільник і - завжди жертва». Так, він дійсно борець, «здатний проти всіх», чого не може більше ніхто з персонажів комедії